Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

— Лекції про трудове виховання його не проймуть. Такого силою ламати треба, щоб не стромляв палиці в колеса..."

Погрібним, нарешті, прийшов. Він винувато блимнув очима і сказав, що відлучався водички попити. Василь Васильович демонстративно глянув на годинника і подумав: "Я чекаю тебе вже тридцять п'ять хвилин. Цистерну за цей час можна випити".

Погрібний зрозумів завуча, густо почервонів і зніяковів, як дівчинка.

Вони відійшли вбік, щоб хлопці не чули їхньої розмови.

— Минулого разу ви, товаришу Погрібний, відпустили учнів на сорок хвилин раніше строку. Чиїм це пояснити? — почав завуч.

"Який бідовий, вже пронюхав".

— Погано себе почував. Температура, голова... — щиро дивлячись в очі' завучу, пояснив Погрібний.

— Ви знов' ідете шляхом найменшого опору. Учні повинні працювати сьогодні в майстернях, біля верстатів.

"Овва, який ти розумний, як ти все знаєш".

— Винен, не продумав...

— Такою, з дозволу сказати, виробничою практикою ви виховуєте ледарів. Учнірозуміють, що це не те, що їм треба, ¡ працюють аби день до вечора. Ні в кого немає конкретного завдання. Ніхто ні за що не відповідає. Яке ж уявлення про виробництво складається в них після таких уроків.

"Ну, досить тобі розмазувати. І який же дійшлий чоловік..."

— Спасибі за зауваження. В подальшій роботі врахую...

Проте Каміїнчука не так легко було обвести круг пальця. Він починав розуміти, з ким має справу, і вперто продовжував наступ. В роботі він був невблаганний і вмів добитися свого.

— Всякі практичні заняття на ваших уроках повинні мати на увазі комплекс цілей, — читав він Погрібному, наче з методики. — Тут і продуктивність праці, придбання практичних навичок і умінь, і виховання колективізму, дружби, товариства, і навіть соцзмагання. А ви кидаєте учнів і йдете в лампову з дівчатами хаханьки та хіхоньк.ч справляти.

"Як же ти точно все знаєш".

— Я вже казав, що...

— Так діло не піде, товаришу Погрібний! Недоліки в роботі я поки що відношу за рахунок вашої недосвідченості, але...

"Доведеться, мабуть, по-справжньому братися. Бо цей завуч не злізе, доки..."

— Виправлюсь! — Погрібний рубонув білою пухленькою рукою і безпорадно засміявся.

"Ага, ти розумієш, що я тебе розкусив, — подумав Василь Васильович. — Це вже добре для справи".

Коли Камінчук повертався із шахти, вій зненацька побачив свою незнайомку. Вона йшла з протилежної сторони і не зводила з нього очей. Нетвердими кроками він зайшов слідом за нею в магазин і, не маючи що там робити, купив собі цигарок. Для чого вони були потрібні йому? Він не терпів тютюну. Потім вийшов на поріг і почав чекати її. Свідомо чекав її, і це був подвиг. Руки йому тремтіли, коли він розпечатував пачку, а цигарка ходором ходила в зубах. Камінчуку здавалось, що всі дивляться на нього і догадуються, чому вія стовбичить отут на порозі.

Нарешті вона вийшла з магазину, обпекла його допитливим поглядом і легко метнулась до кіоску з морозивом. Він тремтів, як осиновик лист, але з місця вперто не сходив. Зараз вона повертатиметься, проходитиме повз нього, і він запитає: "Ну, як — солодке морозиво?"

Німіють щелепи. Мовчить Камінчук.

Вона майже поминула його, та раптом обернулася:

— Ви... хотіли щось сказати?

Камінчукові здалося, що на нього звалилось небо, а під ногами розступилася земля. Це вона до нього звернулася? Хіба до нього? А може, до когось іншого?

"Ну, як — солодке морозиво, ну, як — солодке морозиво, ну, як — солодке морозиво" — (Крутилося в нього в голові. Він силкується видавити з себе ці слава — і не може.

А вона опитала і на хвильку застигла в чеканні.

Тоді він відчайдушно крутить головою:

— Ні!

Що — ні? Він нічого не хоче їй сказати? Та це ж брехня! "Ну, як — солодке морозиво, ну, як — солодке морозиво..."

Вона зашарілася, пронизала його здивованим, докірливим поглядом і швидко пішла геть.

Камінчук підійшов до кіоску з морозивом і з якоюсь дикою безнадійною злістю запитав .продавщицю:

— Ну, як — солодке морозиво?

***

Коли починається, скажімо, весна?

Вона починається зовсім не в березні, як запевняють календарі та природознавці. Починається весна саме в той час і в ту хвилину, коли раптом відчуєш, що пальто на тобі заважке, а хутряна шапка, як обруч, стискає голову і заважає навіть думати.

Те саме можна сказати й про осінь. В той день, коли вона по-справжньому починається, помічаєш раптом, що піджак став якийсь занадто тоненький, і непривітний західний вітрець легко пронизує тебе наскрізь.

— Одягни осіннє пальто, — говорила чоловікові Ольга Петрівна, коли той збирався ввечері в клуб. — Прохолодно вже надворі.

— Досить, мабуть, плаща, — відказав він і, одягтись, вийшов на вулицю.

Сьогодні в клубі лекція для батьків про завдання трудового виховання в звязку з новим Законом про школу.

Микола Петрович 'прийшов за півгодини до .початку. Він хвилювався. Немало вже лекцій і доповідей зробив на своєму віку, і перед кожною із них не міг не хвилюватися: чи зберуться слухачі, як будуть слухати, чи цікаво пройде лекція?..

Прийшов у клуб і Василь Васильович. Розуміючи душевний стан Миколи Петровича, почав підбадьорювати і напучувати його:

— Ти їм з ліричними відступами заверни. Вони це люблять. Я одного разу як завернув, так мене півтори години з трибуни не відпускали. Ще й дорогою гналися...

— А ти в ліриці що-небудь розумієш? — перебив його директор.

— Одного разу читав я на антирелігійну тему, — вперто продовжував Камінчук, одмахнувішись від запитання. — Старенькі бабусі плакали, хрестилися й промовляли; "Прости його, боже, грішного. Це він не од себе богохульствує, а од сатани..."

Директор старанно підготувався до лекції. Він збирався говорити про те, що питання трудового виховання в школі ніколи

-не знімалося з порядку денного, але сьогоднішній етап у цій справі — це якісно новий, вищий етап. І всі труднощі, які переживає школа в .зв'язку з перебудовою в —світлі нового Закону, — створення матеріальної бази, підготовка й добір кадрів учителів політехнічного комплексу, — все це, на жаль, ускладнює роботу, і тут треба бути винахідливим, промітним і пильним. Одна з важливих ланок у цій справі — робота з батьками. Микола Петрович сам не раз чув розпачливі міркування окремих батьків. Одні з них з відвертою неприязню ставились до перебудови школи, інші просто хотіли розібратись. Ідемо, мовляв, до механізації та автоматизації виробничих процесів, а в школі раптом схопилися за терпуги, молотки, зубила. Дочки та сини мали стати лікарями, інженерами, а тепер з них готують штукатурів, водіїв електровозів, .' робітників очисного вибою.

Директор намірявся роз'яснювати людям, що поскільки шахтний вибій сьогодні вже не той, яким був учора, то праця там стає менше фізичною, а більше розумовою, і завтра людина без належної освіти в забої не Справиться. А тим, в кого є бажання, завжди відкрита дорога у вищі учбові заклади. 1 коли ця дорога пройде через шахту, через завод чи колгосп, то з інституту потім вийде по-справжньому загартований спеціаліст.

Час іде, вимоги зростають. Якщо раніше говорили: "Не хочеш вчитися — підеш в шахту", то тепер прийшла пора казати: "Не хочеш вчитися — не бачити тобі шахти, як своїх вух, бо неосвіченому там робити нічого".

З такими думками і вийшов Микола Петрович на трибуну.

Даремно він хвилювався. Батькіїв зібралося багато, а його лекція, по всьому було видно, виявилася цікавою.

Прийшла послухати директора і баба Василина — дружина Федора Калнновича Солов'я. Вона вважала тепер, що має пряме відношення до виховання молодого покоління, оскільки її старий працює в школі.

Микола Петрович наводив цікаві приклади з практики трудового виховання і взагалі виховання в окремих сім'ях.

Баба Василина уважно слухала і час від часу шепотіла своїй сусідці:

— Правильно каже чоловік. Єсть же золоте правило: вчи його, сукиного сина., поки поперек лави лежить. А коли вже й подовж не вміщається — пізно... Отаке й у мого старшого сина стерво росте. Я йому кажу: дров нарубай, а він мені про автоматизацію торочить. Прийде, каже, бабо, таке урем'я, що не встигнеш вранці ніг висунути з-під ковдри, а вже черевики на ногах — натисни лише кнопку. Бач, ледацюга, про що думає? А про те не думає, що ту кнопку йому ж, стервові, треба буде спочатку зробить, подумавши головою та засукавши рукава. Моя б воля, то я їм ту науку палицею вганяла б. Більше було б пуття. Бо іншого жаліють, умовляють, панькаються з ним, а він, дивись, виріс та й став штилягою, враже сім'я.

У баби Василини, як виявляється, була своя, домашня педагогіка.

...Запитань директорові було багато, а потім попрохав слова Микола Іванович Рябоштан — бригадир комплексної бригади, що боролась за звання комуністичної.

— Виробниче навчання учнів треба організовувати з толкоїм, — почав він. — А не так, як я десь бачив: один стоїть, три лежить, а інші нічого не роблять...

і"Це в город нашого Погрібного камінці", — подумав директор.

— Учнів з самого початку треба привчати до залізної трудової дисципліни, — продовжував Рябоштан. — Робота кожного повинна враховуватись до маленької дрібнички і бути видною, як на долоні. У нас на шахті — он яка висока техніка! Діти повинні бачити цю техніку і оволодівати нею. Стара заржавіла лебідка тут справі не допоможе. — Микола Іванович говорив так, наче із кимось сперечався, і Вільховий зрозумів, що це він полемізує і з Погрібним, якого на зборах не було, і докоряє йому, директорові школи, який сидить тут же, поряд, і який ще не встиг і не зумів усього зробити, щоб діло з виробничим навчанням пішло на лад.

— Треба, щоб .кожен учень знав, яку користь він приніс шахті,, працюючи, яка продуктивність йото праці та як це ¡виглядить в грошовому обчисленні. Я не жартую, товариші, а говорю цілком серйозно. Бо на сьогодні кожен дев'яти--чи десятикласник повинен усвідомлювати, що пора вже йому злазити з батьківських плечей і вміти своїм трудом утримувати, принаймні, самого себе. У нас манна з неба не падає і, крім поезії та романтики, треба заглиблювати нашу молоду людину в звичайну прозу, в холодну воду буденної прози життя — і робити це так, щоб молода людина вчасно знала, звідки що береться, і щоб потім не було з її боку всяких вивихів та вибриків, спроб якнайдовше втриматися на батьковій шиї, на шиї суспільства.

"На таких-от батьків треба нам опиратися",— подумав Микола Петрович, слухаючи Рябоштана, і згадав чомусь сутичку з Филимоном Вороною на шкільному подвір'ї.