Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

— Здрастуйте, товаришу Вільховий.

Завучеві він руки не подав, лише злегка вклонився в його бік.

— Сідайте, будь ласка, — сказав директор, окидаючи оком постать прибулого.

Інженер дивився на директора лагідно і приязно.

fe Погрібного, між іншим, була Дужё своєрідна і цікава манера розмовляти з людьми. Зовні нічого не було помітно: звичайна делікатна розмова. Погрібний вживає в ній хороші, приємні слова, мило усміхається, де треба ніяковіти — ніяковіє, де треба злегка захоплюватись — злегка захоплюється, заглядає в очі спів бесідникові щиро і приязно. А от коли б узяти та й зазирнути Погрібному всередину, то наче сидів там сатани і нашіптував своє.

— Отже будемо сподіватися, товаришу інженере, що ви з часом зробите наших учнів водіями електровозів, — промовляв до Погрібного директор. — Що ж, поскільки у вас є таке бажання, то... "Яке там в біса бажання, — думає Погрібний, — Просто хочу заробити якусь сотню. На "Москвич" не вистачає".

Але вголос він цього не говорить. Обличчя його набирає догідливого виразу і сяє:

— Я, знаєте, захопився цією ідеєю. Водії електровозів — це такий чудовий і такий потрібний фах.

— До речі, — продовжує Микола Петрович, — я вже домовився з начальником шахти про те, щоб там н.е чинили перешкод вашій педагогічній практиці.

"Домовився б ти, якби начальнику в райкомі гайку не прикрутили".

— Я дуже вам вдячний, товаришу директор, — відповідає Погрібний і всім своїм виглядом засвідчує своє зворушення. люда на свою голову всяких мудрих слів: "Фонд всеобучу", "суботники", "промадськокорисна робота"... Діти й ті навіть під час канікул по горло завантажені.

Син Филимона Прокоповича Віктор Ворона сидів на даху і вправно прибивав дошки до крокв, час від часу занепокоєно, як здалося Миколі Петровичу, поглядаючи на батька.

— Отож чорти носять по верхах та по дахах, а як ноги повиламує, ніхто й копійки не заплатить, — вигукнув Ворона, помітивши сина.

"Он як ти мислиш", — подумав Микола Петрович.

— Ну, що з нього за робочий, — вів далі Ворона. — Дитина ж ще!..

Директор глянув на Віктора, потім на батька й усміхнувся.

— Він у нас, можна сказати, заслужений майстер будівельної оправи. Незабаром в комсомол приймемо.

Филимон Прокопович скривився:

— Яз нього прокурора зроблю, юриста, а не будівельника.

— Що ж, хай вчиться. Він хлопець здібний, — не заперечував директор.

Батько з острахом поглядав на сина. Він смертельно боявся висоти і думав, що всім так само страшно, як йому.

— Віктор останнім часом часто хворіє, — вкрадливо почав він. — Звільнили б ви його. Голова в нього болить і температура буває.

Директор зиркнув на Ворону і вирішив, що старий лукавить.

...Віктора насторожив несподіваний батьків візит, і хлопець нервувався. Почувши, що батько його гукає, здригнувся і ненароком черкнув себе по руці ножовкою, якою відпилював дошку. Бризнула кров. Затиснувши ушкоджений палець, він зліз із даху.

— Якщо ти хворий, чому ж ходиш на будівництво? — докорив йому директор.

Віктор, тримаючи руку ззаду, здивовано поглянув на батька й опустив очі.

Филимон Прокопович зазирнув хлопцеві за спину і розпачливо вигукнув:

— Боже, та з нього ж кров цебенить! — Сердиті його очі метали блискавиці.

— Ходімо додому, поганець! Слова за себе сказати не наважишся, — гнівно вимахував він кулаком. — Каторгу цю ходиш одроблять. — Потім обернувся до директора і закінчив:

— Прийде час, я декого виведу на чисту воду. Я теж грамотний. Наживаєтесь на дитячій праці?..

Вже біля воріт догнала Віктора Женя Денисова з аптечкою, залила йодом поранений палець і забинтувала його. Вікторові соромно було дивитись їй у вічі. Дівчина помітила це і сказала ласкаво:

— Не горюй, Вітюпчику! Іди відпочинь. Доки свадьба скоїться, вавка загоїться. — І потім звернулась до старого Ворони: — І чого ви, дядьку Филимоне, паніку вчиняє-

— Дамо МИ йам два Дев'яті класи, понад двадцять хлоп яків у кожному. Коли по-справжньому візьметесь, ті орли невдовзі стануть добрими гірниками.

"Оівва, який швидкий! Захотів, щоб я тут переривався".

— Працювати я люблю, Миколо Петровичу, — рішуче струснув густою шевелюрою Погрібний.

— Хочу ще вам сказати, — вів далі директор, — що в нас ще немає програми підготовки водіїв електровозів, програми, яка б охоплювала весь гірничий комплекс робіт. Міністерство освіти не виробило ще такої програми. Але, як-то кажуть, на бога надійся, а сам не дрімай. От ми й вирішили скласти програму самі. Вже працює спеціальна комісія, до якої ввійшли наші вчителі та інженерно-технічні працівники шахти. Гадаю, що ви теж візьмете участь у цій роботі. По суті, це ваш безпосередній обов'язок.

"Як же ти, чоловіче добрий, швидко сідаєш на голову..."

— Звичайно! Я з радістю, — захвилювався Погрібний і очі його загорілися.

— Ну от і домовилися, — ^сказав директор.

Інженер, видно, не хотів кінчати на цьому розмову і поспішив запитати:

— Пробачте... А яка мені буде платня? — Він зніяковів, заішарівся і з смуглявого став темно-червоним, всім своїм погладом показуючи, що бовіюнув щось недоречне і щиіро кається.

Директор навівав суму і поцікавився:

— Це вас задовольняє?

"Малувато, та куди ж дінешся..."

— Пробачте, я так необдумано запитав, — знітився Погрібний. — Справа не в грошах. Головне — за хороше діло беруся. Давно відчуваю в собі потяг до педагогічної роботи. Особливо після виходу нового Закону про школу.

Директор із завучем провели інженера аіж на подвір'я і тепло з ним розпрощалися.

— Слава богу, одна гора — з пліч, — радів Камінчук.

— Звалимо й другу, — сказав Вільховий. — Я оце хочу послати за дідом Солов'єм. Догадуєшся, для чого?

— Схвалюю. Але його, кажуть, нема зараз вдома. Мандрує десь.

— Почекаємо, — відповів Микола Петрович і раптом перескочив на інше: — То в кого ти закохався? Коли весілля?

Камінчук непевно усміхнувся:

— Притупилось у тебе почуття гумору, Миколо. Жарту не розумієш, — промовив ¡він і одвернувся, вважаючи тему вичерпаною. А сам знову згадав красуню, яку зустрів у їдальні.

А тим часом на шкільному подвір'ї відбувалось дивне стовпотворіння. Зводився будинок для майстерень. Творцями його були учні старших класів . їх руді, чорні, русяві, біляві голови миготіли в проймах вікон і дверей, маячили на даху, і не можна було зразу розібрати, чи ця галаслива юрба, обступивши майже збудовану вже споруду, щойно кинулася на приступ, щоб зруйнувати її, чи все-таки ці юнаки й дівчата роблять щось путнє і потрібне.

Серед цього гармидеру вирізнявся владний голос комсорга Жені Денисової, високої дев'ятикласниці — в синіх шароварах, червоненькій блузці, із рожевим бантом в русявих кісках.

Вона саме бігла кудись з порожнім відром в руках і зупинилася, побачивши директора.

— Справи ідуть успішно! — доповіла вона, блиснувши веселими очима. — Будівельні учнівські бригади із завданням справляються. Обшиваємо дах, вставляємо рами, навішуємо двері — під мудрим керівництвом столяра і завгоспа. — Вона була гостра на язик, ця Женя Денисова. — А дівчата шпарують. До нового учбового року приміщення нових майстерень буде, як іграшка.

Микола Петрович, вислухавши дівчину, посміхається і говорить:

— Ти коли-небудь втомлюєшся? Замурзалась — вдома не пізнають...

Він ще раз уважно оглянув будову, і йому стало тепло на душі.

Ох, ті майстерні. Скільки вони йому нервів попсували. Розмістили їх попервах в найдальшому закутку школи на третьому поверсі, але від грюкоту не врятувалися. Щоправда, швейна майстерня прикрощів не завдавала. Проте, коли йшли заняття в слюсарні та столярні, тоді луна розлягалась по всіх класах третього поверху.

І от нарешті все вирішується: приміщення для майстерень незабаром буде готове.

Миколі Петровичу здається, що споруда ця складена з пісень: голос до голосу, пісня до пісні, і от уже будинок готовий.

Так думав директор, а до нього підходив Филимон Прокопович Ворона, чоловік років за п'ятдесят, худий, гостролиций, з довгим, як у дячка, хоч і ріденьким уже волоссячком.

Директор помітив Ворону.

— Отже кінчаєте? — замість привітання сказав Филимон Прокопович.

— Як бачите.

— І все це безкоштовно?

— Що? Що?

— Ну, діти, вони безплатно працюють?

— Авжеж. Вони й не візьмуть платні. Онде, бачите, лежить купа металолому. Учні збирали, а гроші за нього внесено в фонд всеобучу.

— Умгу, — буркнув Ворона, хитро прижмурившись.

— Вас щось цікавить? — допитливо поглянув на нього директор.

— Та як вам сказати, — уникнув Ворона прямої відповіді, стрільнувши очима кудись вгору. — Думаю оце, що навигадували те? Палець лише дряпнуло. Чи варто галас здіймати з-за такої дрібниці? Я колись не так литку собі розпанахала, та й то...

Ворона поспішив зникнути за високим шкільним парканом.

* * *

Мабуть, кожен знає, що таке млинці. Це кругленькі, плоскі і масні штуки ніжного, рум'яного кольору. Всі знають також, що млинці, як правило, гарячі, і їх їдять. Воїни непогані на смак, особливо, коли вживати їх з сметаною. На млинці тепер мода, бо у нас хороші врожаї. Більшість людей розглядають цей предмет кулінарії з погляду споживання. І вже менше таких, які б задумувались над проблемою їх виробництва, виготовлення. Така односторонність для декого виходить іноді боком.

...Федір Калинович Соловей сидить в літній кухні біля столу і про щось зосереджено думає. Перед ним торбинка з борошном і порожня каструля, а в Федора Калиновича від диму заплакані очі. Це він плитку освоював. Грубка нарешті розгорілася, і тепер треба вирішувати нову проблему. Що ж перше робити: води лляти в каструлю чи борошна сипати? Думка його працює активно. Чоло зморщене в гармоньку, і Федір Калинович раз у раз заклопотано погладжує стрижену голову. Він Голодний, як сім вовків, а через те замиcлюватись довго не доводиться: треба діяти. Соловей рішуче встає, наливає в каструлю води і сипле в неї борошно. Виявляється, що борошна насипано більш ніж треба. Федір Калинович доливає води і починає розбовтувати ложкою. Він так старається, що на лобі виступають краплинки поту. Нарешті з жахом помічає, що борошно збилося в безліч кульок. Старий трохи розгублюється: як же рятувати становище? Він бере з полички дерев'яний затовкувач, — це така штука, якою затовкують сало, — і починає нещадно душити ті кульки. Вони поволеньки розповзаються в воді, і ця процедура забирає не ¡менше півгодини.

А тут ще внук заважає.