Читати книгу - "Між солов'ями, Світличний Костянтин"

Дочка Федора Калиновича, що живе за річкою, принесла його сьогодні, щоб дід поняньчив, а сама подалася кудись у своїх справах. Внукові не минуло ще й двох років, але він такий бідовий та старий, що трьох семирічних замінить. Він шарпає діда за штани й тягне в хату, де лежить стара гармонія. Дідові ніколи йти до гармонії, він зайнятий приготуванням їжі. Тоді хлоп'як на знак протесту падає на підлогу, соває ногами і кричить, як оглашенниїй. Дід нарешті капітулює, приносить гармонію в кухню і без відриву від виробництва виконує гопака, потім "¡сербіянку" з репертуару паруботи двадцятих років і, страдницьки кривлячись, приспівує:

Де ти ходиш, де ти бродиш,

Сербіяночко моя.

Пувирки в кармані носиш,

Отруїть хатіш міня.

Хлопця, видно, влаштовує репертуар. Він плеще в долоньки, пританцьовуючи. Тонко, видно, розуміє музику, халамидник. Але дідові конче треба займатись ділом, бо натщесерце довго не співатимеш. Він оголошує концерт закінченим, відкладає гармонію і тоскно дивиться на грубку, на каструлю з тістом, на сковорідку і думає: "Як же у Василини так просто все виходило?"

Нарешті виливає на сковорідку ополоник рідкого тіста і тільки тоді згадує, що вона не змащена. Він з люттю зшкрібає ножем тісто, і все починається спочатку.

Сковорідка шкварчить, щедро бризкаючи жиром на новенькі штани Федора Калиновича, а він і не підозрює, що вже заробив на горіхи від своєї Василини.

Млинець приємно пахне, старий Соловей радіє, але передчасно. Бо на повний зріст встає проблема — як би той млинець перекинути на другий бік. Це йому якось удається, але тепер на сковороді лежить аморфна маса, яку нарешті знову доводиться зшкрібати ножем.

Млинці, не зважаючи на титанічні зусилля старого Солов'я, не витанцьовуються, і він вирішує підсипати в тісто трохи соди. Замість соди дід ненароком сипле лугу, потім люто спльовує, різко махає рукою і вискакує надвір.

На подвір'ї в Федора Калиновича живуть злії звірі: горластий червоний півень з цілим гаремом курей, пес Мурзик — лукавий підлабузник, і відверто нахабний кіт Мурчіик.

Федір Калинович, помітивши, що на шворці під хатою не вистачає однієї тарані, шукає очима кота.

Мурзик закрутився навкруг стовпчика, до якого прив'язаний, і вже харчить. Півень виліз на дах коридора й енергійно гребеться в вишнях, що їх баба Василина розстелила сушити. Побачивши таку картину, дід мало не застогнав, йому захотілось вискочити з двору і на весь світ закричати "Пробі, рятуйте!" або щось інше з подібного репертуару.

Але й цього бідний чоловік не встиг зробити, бо знадвору зайшло чорне негриня, несучи свої штани в руках. Як виявилось, це був його рідний внук — замурзаний, у багнюці з голови до ніг. Надворі було жарко, і хлоп'я вирішило побовтатись у калюжі біля водорозбірної колонки.

Не встиг Федір Калинович порятувати внука, як побачив кота. Той, очевидно, злопавши тараню, крався за іншою. Дід в нестямі схопив кілок. Мурчик відчайдушно плигонув і вискочив у хвіртку, кілок з космічною швидкістю засвистів йому вслід.

І тут Федір Калинович почув переляканий крик. В двір зайшла Світлана, Солов'єва квартирантка. Страшний кілок щойно прохурчав біля її ніг, і дівчина злякалась

не на жарт. Вона не встигла ще нічого запитати діда, але він вважав, очевидно, за погрібне відповісти:

— З глузду з'їжджаю, хіба не бачиш? З усіма пенсіонерами таке буває?..

Світлана розсміялася. Це була висока й ставна дівчина, рівненька, як стрілочка, з високими тонкими бровами і золотистими косами. Вона недавно поселилася в старого Солов'я — після того, як перейшла працювати в їдальню при шахті "Ново-Горбачівська". Скучно було дідові з бабою Василиною у просторих хоромах, і вони взяли собі квартирантку.

За свої муки я, мабуть, в рай потраплю, — промовив дід, розповівши дівчині про свої невдачі.

— Все буде гаразд, дідусю, — заспокоїла його Світлана. — Зараз я викупаю цього бешкетника, а потім таких млинців напечу, яких ви зроду не їли.

Згадавши про млинці, Соловей відчув слабість у всьому тілі, і його навіть трохи за марудило. Він був голодний, як сто вовків. Пішов у хату, приліг на диван і замислився.

Не знає він, чи всім пенсіонерам так, а йому нелегко живеться. Слід прямо сказати — каторжне життя: сиди, виглядай смерті з косою та помаленьку перетворюйся в домогосподарку.

(Після того, як Федір Калинович вийшов на пенсію і вкрай занудивіся, він почав придивлятись до своїх, так би мовити кол ег-пенсіонерів і зробив відкриття: ніхто з них не сидить без діла. Один в якійсь громадській комісії влаштувався й порпається помаленьку, інший навіть депутатом міськради став, і без нього там не можуть обійтися, третій захопився виноградарством чи кролівництвом. Знає навіть одного такого, що, попрацювавшій сорок років, пошився в поети, почав писати роман у віршах під інтригуючим заголовком "Історія моей жисті" та ще й примусив старого Солов'я читати перший свій рукопис.

Федір Калиновим почав учащати на шахту, в механічний цех, та підмічати там різні неполадки і недоліки. Новий заступник механіка, призначений на Солов'єве місце, був хлопець з характером і одного разу відрубав йому:

— Чого б я, діду, оце никав тут між залізяччям без діла. Ішли б собі на лежанку крижі гріти.

— Шмаркач ти, мене вчити, — розсердився Соловей. — я тобі, зеленому, ще й як міг би в пригоді стати, бо хоч інститутів не кінчав, а більше за тебе знаю. Випустять отакого, як крізь зуби чвиркнуть, а він навіть старших поважати не навчився.

Через день він накатав дописа в місцеву багатотиражку, в якому обурювався, що на шахтному дворі цінні деталі іржавіють просто неба, а заступник механіка спотикається через них і не помічає, бо в нього очі на потилиці.

Не встиг Соловей віднести дописа до газети, як ті злощасні деталі зникли з шахтного подвір'я: їх кудись прибрали.

Після такої невдачі Федір Калинович заглибився в побутову тематику. Біля шахтного комбінату не було чистилок, — отих самих, що об них люди взуття чистять, — і в дощову погоду всі несли бруд у приміщення. Хіба міг мовчати про це старий Соловей, який любив чистоту і гігієну?

Але й тут його спіткала прикрість. Газета з його дописом вийшла на другий день після того, як чистилки були поставлені. "Підвели ви мене, Калиновичу", — докорив йому редактор при зустрічі, і Соловей не знав куди подіти очі.

Так безславно закінчилась його кореспондентська кар'єра. Віїн присмирнів і подався до синів. Об'їздив усіх трьох за якийсь місяць чи півтора і тепер не знав, до чого руки прикласти. А вони аж свербіли до роботи, бо без неї хоч живим у могилу лягай. Хіба це його діло — з котами воювати?

Прийшла Світлана і сказала, що обід готовий. Федір Калинович лигонув добру гірку млинців із сметаною і відчув, що його життєвий тонус підвищується і настрій кращає з хвилини на хвилину.

Перед ним сидів кіт Мурчик і ласо облизувався. Соловей кинув йому шматок млинця і погладив по сірій спинці. Потім посипав курям, нагодував собаку і добровільно заграв онукові "Бариню".

Та хіба ж він не оптиміст, Федір Калиновин Соловей? йому оце за.раіз тільки жить та поживать. Синів виростив. Дочку віддав за хорошого чоловіка, старість забезпечена.

Він таки славно потрудився на віку. Це не жарт — почати малограмотним болтокрутом, а закінчити помічникоім механіка такої крупної шахти, як "Ново-Горбачіївська".

Прийшов він сюди з Полтавської області ще підліткам, коли тут був маленький шахтарський виселок і дві чи три шахти-мишоловіки, а навколо — толі горби, зарослі чебрецем, ковилою та полинем. А сьогодні тут хоч і невелике, а місто. Три крупні шахти, брикетна й збагачувальна фабрики, центральні електромеханічні майстерні. Хто все оце споруд жував? Федір Калинович Соловей. І такі, як він.

Надворі припікав липень, червоніли вишні за хатою, і кіт вигрівався на сонечку, ліниво простягтись під хатою. Завзято кукурікав півень на паркані.

Федір Калинович викотив з сарайчика мотоцикла і почав в ар ожити біля нього, щось насвистуючи, йому схотілося в степ, де вітер, де сонце, де трави пахнуть.

Малий розбишака стояв збоку, вже вмитий, причесаний, і настирливо повторював одну і ту ж команду: "Діду, їхать... їхать до мами".

— А ти, лопуцьку, кататимеш мене на ракетоплані, коли мені буде сто років? — з* 35засміявся Соловей і посадив онука в люльку.

Але не встиг він викотити мотоцикла на вулицю, як прийшов сусідський хлопець.

— Просив директор, щоб ви завітали до нього сьогодні, — сказав він.

— Який директор? — здивувався Федір Калин оівич.

— Директор школи, — уточнив хлопець.

— От тобі й покатались, внуче, — промовив Соловей, не знаючи, що й думати. — * Залишайся, мабуть, хлопчику, вдома, з тьотею Світланою.

Внук кинувся на землю і засовав ногами.

...Миколи Петровича в кабінеті не було, і старого Солов'я прийняв завуч. Він почав розмову так обережно і так здалеку, що Федір Калиновим нічого не міг второпати.

— Дорогий Федоре Калиновичу, — почав Камінчук аж наче урочистим голосом. — Завдання радянської школи на сучасному етапі розвитку полягає в неухильному її зближенні з життям, з виробничими процесами промисловості і сільського господарства. Новий Закон про школу передбачає політехнічне навчання, і через те...

— Я в курсі, — засовався на стільці Федір Калинович. — Не білоручок готувати, а робочих, одним словом, людей.

— Ви чудово розумієте, — ' почервонів завуч і про себе подумав: "Здається, вістуй не вийшов. Простіше якось треба".

Директор перед тим, як піти у справах на шахту, сказав Камінчукові: "Соловей повинен з'явитись. Ти хоч і у відпустці, але якщо я затримаюсь, погомони з ним. Делікатно, дипломатично, по-хорошому. Не злякай, гляди, старого".

Камінчук не наважувався сказати все одразу. А що, коли1 Соловей відмовиться? Тоді як? Тоді його Микола Петрович живцем з'їсть.

Федір Калинович, помітивши, що завуч чомусь замислився, зауважив:

— Було ж таке: випустять її, вертихвістку, з десятого класу, а вона нігті намаже фарбою та й сидить на батьковій шиї — ні за холодну воду. Женихів, бач, жде. Та не простих, а подай їй інженера з окладом, а то й вище.

— Ви тонко розумієте сучасний момент, — підтримав його завуч, — Проте одного розуміння всім наїм, на жаль, замало. Потрібні, насамперед, викладачі, які б знали справу і могли теоретично і практично...

Федір Калиновим ніяк не міг зрозуміти, чого від НЬОГО ХОЧуТЬ.

Справу вріятував директор:

‘ — Ну як, Федоре Калинови'чу, згодні слюсарну справу в нас викладати? — кинув він з порога.