Читати книгу - "Фірма"

Джон Ґрішем

Фірма

1

Олівер Ламберт, керівник фірми, всоте вчитувався у резюме та все не знаходив у тому Мітчелі І. Мак-Дірі нічого, що б йому не сподобалося, принаймні на папері. Розумний, амбітний, на вигляд теж нічого. А ще той був голодний: з таким походженням мусив бути. Одружений — обов’язкова умова для роботи у них, — ще жодного разу до фірми не приймали неодруженого юриста; а ще тут косо позирали на розлучених, ловеласів та пияків. У контракті був навіть пункт про проходження тесту на наркотики. Він мав ступінь з бухгалтерської справи, екзамен здав з першого разу, пред’явив диплом юриста-податківця; і це стало вирішальним при наймі на роботу у фірмі, пов’язаній із податками. Білий — у фірму не беруть чорношкірих. Досягти такого вдається завдяки секретності й корпоративності, і ще тому, що фірма не публікувала оголошень про пошук кандидатів на посади. От інші фірми мали таку практику і кольорових теж наймали. А фірма ж, наймаючи людей вибірково, залишається білою, мов лілея. До того ж вона розташована не де-небудь, а в Мемфісі, освіченим же кольоровим кортить потрапити до Нью-Йорка, Вашингтона, або ж Чикаго. А ще Мак-Дір — чоловік, у фірмі немає жінок. Лише раз було допущено помилку, в середині сімдесятих років. Тоді на роботу найняли одну блискучу випускницю Гарварда. З’ясувалося, вона, хоч і жінка, та в податках була просто асом; у фірмі вона пропрацювала чотири буремні роки і загинула в автокатастрофі.

Так-так, на папері все ніби непогано. Це їхній найкращий кандидат. Та фактично інших перспектив цього року й не було. Список претендентів короткий. Або Мак-Дір, або ніхто.

Ройс Мак-Найт, старший компаньйон, керівник фірми, уважно проглянув досьє з написом «Мітчел Мак-Дір — Гарвард». Досьє було завтовшки з дюйм, надруковане дрібним шрифтом, кілька світлин теж долучили, а підготували його колишні співробітники ЦРУ, які тепер працювали у приватній детективній агенції у Бетезді. Сама агенція була клієнтом їхньої фірми і раз на рік безоплатно надавала їм подібні конфіденційні послуги. Вони запевняли, що їм нескладно понишпорити, повишукувати щось про студентів-юристів, які й гадки про те не мали. Так, наприклад, дізналися, що Мак-Дір волів би з північного сходу переїхати в інші краї, про те, що йому надійшли три пропозиції про працевлаштування: дві з Нью-Йорка, одна з Чикаго, і що найвищий запропонований оклад становив 76 000 доларів на рік, а найнижчий — 68 000 доларів. Він користувався попитом. На другому курсі навчання під час іспиту з гарантійних зобов’язань мав можливість списати, та нею не скористався, а іспит здав найкраще у групі. Два місяці тому на вечірці в коледжі він відмовився від запропонованого кокаїну, і коли присутні заходилися його нюхати, він просто звідти поїхав. Часом дозволяв собі лиш бокал пива. Спиртне дорого коштувало, а грошей у нього катма — мав заборгованість (23 000 доларів студентської позики). Він був голодним.

Ще раз погортавши досьє, Ройс Мак-Найт усміхнувся. Цей хлопець був їхньою людиною.

Ламару Квіну вже виповнилося тридцять два роки, однак він ще не став повноправним компаньйоном. Сюди його сьогодні покликали для того, щоб своїм молодечим виглядом і діями він підтримав відповідний імідж фірми «Бендіні, Ламберт і Лок», яка і справді була молодою, адже більшість її партнерів ішли у відставку хто ледь після п’ятдесяти, а хто й ще раніше — і в грошах прямо-таки купалися. Він обов’язково стане компаньйоном. Йому вже гарантовано до кінця життя щорічний дохід, виражений шестизначною цифрою, тож тепер можна й насолодитися розкішшю зшитих на замовлення костюмів вартістю тисяча двісті доларів, які так гарно облягають його високу атлетичну фігуру. Він безтурботно пройшовся готельним номером, ціна якого становила тисячу доларів на добу, налив собі кави без кофеїну. Поглянув на годинник. Перевів погляд на двох компаньйонів, що сиділи під вікнами за столом для засідань.

Рівно о пів на третю у двері постукали. Ламар поглянув на чоловіків, ті сховали резюме та досьє до розкритого кейса. Усі потяглися по свої піджаки. Ламар застебнув свій на верхній ґудзик і відчинив двері.

— Мітчел Мак-Дір? — запитав він, усміхаючись якнайширше і подаючи руку для привітання.

— Так.

Вони енергійно потисли руки.

— Радий з вами познайомитися, Мітчеле. Я Ламар Квін.

— Дуже приємно. Прошу, називайте мене Мітч. — Він увійшов до кімнати й швидким поглядом окинув просторий номер.

— Гаразд, Мітчу.

Поклавши руку гостеві на плече, Ламар підвів його до столу, партнери теж відрекомендувалися. Розмовляли з ним надзвичайно тепло й сердечно. Запропонували каву, тоді воду. Усі сіли за блискучий стіл із червоного дерева і далі обмінювалися люб’язностями. Мак-Дір розстебнув плаща, схрестив ноги. У пошуках роботи він уже почувався ветераном. А ще зрозумів, що потрібен цим людям. Можна було розслабитися. Маючи про запас три пропозиції від найпрестижніших фірм у країні, він уже не відчував гострої потреби у цій співбесіді, у цій фірмі. Тож може собі дозволити хоч трохи самовпевненості. Та й приїхав він сюди швидше просто з цікавості. А ще дуже хотілося теплої погоди.

Олівер Ламберт, директор фірми, поклав лікті на стіл, посунувся вперед, тим самим узявши на себе ініціативу у співбесіді. Був говірким, умілим співрозмовником, мав м’який, майже професійний баритон. У шістдесят один рік він вважався дідусем фірми і свій час здебільшого присвячував врівноваженню виявів непомірного честолюбства окремих юристів, можливо, найбагатших у країні. Він був добрим порадником — до нього завжди зверталася молодь. Містер Ламберт і наймом персоналу займався, тож саме від нього нині залежала доля Мітчела І. Мак-Діра.

— Ви вже, певно, стомилися від співбесід? — запитав Олівер Ламберт.

— Не дуже. Без цього не обійдешся.

Усі йому підтакнули: це правда. Неначе лиш учора вони проходили співбесіди, подавали резюме і холонули зі страху — ану ж як не знайдуть роботи, і виявиться, що три роки поту й зубріння підуть коту під хвіст? Так, вони добре розуміли його стан, та то нічого.

— Можна вам поставити запитання? — запитав Мітч.

— Звичайно.

— Звісно.

— Будь-яке.

— Чому співбесіда проводиться у цьому готельному номері? Інші фірми їх проводили в університетському містечку через бюро працевлаштування.

— Гарне запитання.

Троє кивнули й обмінялися поглядами — так, гарне запитання.

— Мабуть, я спробую вам відповісти, Мітчу, —