Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Вогонь до вогню, Рутківський Володимир 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

191
0
11.12.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вогонь до вогню" автора Рутківський Володимир. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Вогонь до вогню, Рутківський Володимир» була написана автором - Рутківський Володимир, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 27
Перейти на сторінку:

Володимир Рутківський

ВОГОНЬ ДО ВОГНЮ

(Друга частина трилогії "Сині Води")

Пролог

Водяний пацюк повів себе розважливо і навіть розумно. Помітивши Тимка, він не дременув у комиші і не вишкірився, аби налякати. Ні, він поглянув на Тимка так, ніби хотів сказати: "А я й не знав, що на цьому острові вже є хазяїн. Шкода, але нічого не поробиш: доведеться шукати інше місце", – і повагом зійшов у воду.

Тимко задивився на довгі водяні вуса, що безшелесно розходилися за пацюком. Ич, всього лише кілька днів, як вони не зустрічалися тут із Зейнулою, а всіляка болотяна звірина знову починає вважати острівець своєю власністю.

Хлопець звичним рухом збив п'явку, що присмокталася було до литки і нетерпляче позирнув у бік протічка, звідкіля зазвичай з'являвся Зейнула. І де це він запропав? Тимко аж крутився з нетерплячки, так йому хотілося розповісти товаришеві, що сталося у Воронівці за ці дні, коли вони не бачилися.

Тимко сидів на кормі, ганяв п'явок, рахував качки, що випливали на чистоводдя. Він навіть пробував насвистувати – проте тривожні думки все щільніше обсідали його. Напевно, із Зейнулою щось трапилося.

І не лише з ним.[1]

Якби місяць тому Тимкові сказали, що він заприятелює зі справжнім руським князем, – він сприйняв би це за дурний жарт. Бо з того часу як прийшли татари, ніхто з воронівських жителів не бачив жодного князя. Кажуть, всі вони загинули у битвах з ординцями або втекли за прип'ятські болота, полишивши своїх підданих на поталу чужинцям.

А тепер один з них – Дмитро Боброк – повернувся. Молодий князь опинився у цих місцях не власною волею: за те, що не захотів стати поплічником татарським мстивий хан Солтан спалив його рідних, а самого Боброка намагався захопити у полон. Багато днів тікав молодий князь з друзями, і коли вже не сподівався на порятунок – раптом налетів загін бродників, перебили бродники татар… та не заради допомоги, а щоб вигідніше продати сміливця його ж таки ворогові-хану.

Але удача була на стороні князя. Малий перевізників небіж Сашко допоміг Дмитрові втекти від розбійників, а Тимко з батьком прихистили його у воронівському лісі. Дмитро ж, одужавши, не залишився у боргу перед своїми рятівниками: вбивши підступного Гирича, він став на чолі бродницької ватаги, яка допомогла воронівцям вперше за п'ятдесят літ перемогти у звитяжному кулачному бою найсильніших батирів придніпровської орди.

Звісно, татарські верховоди – передусім Хасан-бек, володар горошинського улусу, його син Черкиз та слуга Сабир, яким добряче дісталося в потішному бойовиську, – воронівцям цього не подарували, а тому влаштували розбишацький напад на село. Не дуже-то й хотіли присульські татари нападати на своїх сусідів, з якими так багато років жили у мирі та злагоді, а дехто навіть і породичалися між собою, проте Хасан-бекові було байдуже до того. І мабуть, справді сталося б лихо, якби не хлопчик з горошинського аулу, найліпший Тимків друг Зейнула. Він повідомив про напад, і коли татари налетіли на Воронівку – назустріч їм вийшов озброєний загін на чолі зі старостою Коцюбою та князем Боброком.

Дивіться такожВолодимир Рутківський — Джури і підводний човенВолодимир Рутківський — На Козацьких островахВолодимир Рутківський — Гості на мітліЩе 3 твори →Біографія Володимира Рутківського

Це було нечувано – вперше за всі роки татарського панування русичі взялися за мечі. І татари відступили.

І ось тепер Тимко чекає на Зейнулу в умовленому місці, аби розповісти всі новини, а заодно про те, що їхній Дмитро є справдешнім руським князем, і сам великий князь литовський і руський Ольгерд віддав йому у володіння дідизну – канівську землю…

Та чомусь дуже довго не йде Зейнула, хоча він не з тих, хто примушує довго чекати на себе. Може, ним щось трапилося? Недарма Тимків батько, коли всі раділи з перемоги, місця собі не знаходив:

– Коли б це та не окошилося на сватові та його сім'ї, – не раз повторював він. – Адже й сліпому видно, що хтось попередив нас про той напад, добра б їм не було!

І від тих слів у Тимка тривожно стискувалося серце. А раптом батько і справді має рацію?

Врешті, Тимко зважився. Проточком дістався горошинського берега і обережно визирнув із рогози.

Зейнули ніде не було видно. Отари теж. Над степом панувала незвичайна тиша.

Аулу теж не було і більшість юрт валялося на землі, а біля інших метушливо бігали невиразні з такої відстані постаті. Час від часу вітерець повівав з того боку, і тоді чулося розпачливе жіноче голосіння і стривожений гавкіт аульських собак. Навколо аулу маячили постаті верхових, котрі незворушно спостерігали за цим рейвахом.

Вдалині, на самому краєчку виднокола, виднілися темні малорухомі плями. Уважно придивившись, Тимко розпізнав у них отари овець, гурти корів і кінські табуни. Між ними гасали верхові, і все це повільно, начебто неохоче рухалося за Високу могилу і щезало за обрієм.

У Тимка похололо в грудях. Сумніву не було: горошинський аул чомусь переселявся на інше місце. Але куди? І чому Зейнула не сповістив про це? Втім, якби він мав можливість це зробити, то зробив би обов'язково.

Проте не зробив. Значить, не було змоги. То невже татари дізналися, що саме він оповістив про напад і порахувалися з ним і його батьком? Проте в такому випадку постраждали б тільки вони, а аул залишився б на місці. Але ж виселяють всіх – значить і підозрюють всіх, не лише Зейнулу.

Додому Тимко дістався під вечір.

Батько саме вечеряв. Коли Тимко увійшов у двір, він відставив корчагу з молоком убік і докірливо похитав головою:

– Ой, синку… Лозина по тобі плаче. Де це ти пропадав?

– До Зейнули їздив…

– Ну як вони там?

І тут Тимко не витримав. Кинувся до батька, заховав голову на його грудях і розридався.

– Немає вже їх, тату… Ні Зейнули, ні дядька Ахмета, ні Аліми, нікого…

Батько слухав плутану, гарячкову розповідь сина, і мовчав. Лише його рука заспокійливо гладила розкошлане Тимкове волосся, і від того хлопцеві сльози ще більше наверталися на очі.

– Яку ж лиху звістку ти приніс, синку, – з болем мовив батько, – яку лиху.

– А я їх все одно розшукаю, – крізь сльози видушив з себе Тимко. – Ось побачиш, і Зейнулу розшукаю, і маму і… Аліму. Всіх.

Батько тоскно поглянув на сина:

– Ет, Тимку, кинь і думати про це, – важко зітхнув він. – Я теж скільки ходив по тих степах, маму шукав. І, як бачиш, живемо без неї.

– Все одно знайду.

Вниз по Дніпру

Горошинський аул, як, зрештою, і весь улус Хасан-бека, треба було обійти десятою дорогою – в цьому Федір Коцюба не мав ані найменшого сумніву. Хоча, власне, з самим Хасан-беком спільну мову знайти можна. Як би не ненавидів цей старий лис воронівських кулачних бійців, як би не проклинав їх за спотворене обличчя свого красеня-сина Черкиза, все ж на того, хто носить при собі ярлик, виданий ханом подніпровської орди Хайдаром, бекова помста не впаде. Принаймні до того часу, поки не знайдеться якийсь відчайдух, котрий насмілиться стяти голову самому Хайдарові. А то має бути неабиякий сміливець, бо, кажуть, в Хайдарові є частка крові самого Батия.

Інша справа – Ібрагім-ага й Черкиз, одиначок Хасан-бека. Першого Коцюба знав добряче, як і багатьох з тих, хто, свого часу перейшовши дорогу Ібрагімові, раптом не просто лишався своїх статків та капшуків, а й опинявся на невільничих ринках Очакова, Кафи, а то й далекого Акермана. І Черкиз, либонь, теж гарна цяця. Те, що чув про нього Коцюба, не давало підстав воронівським жителям почуватися спокійними після того, що трапилось.

Власне, можна було б нікуди не рипатися з Воронівки, а сидіти й чекати, як воно буде далі. Все ж во-ронівський староста вперто тримався за своє, бо мало які думки можуть навіяти Ібрагім з бековим синочком в голову неврівноваженого та примхливого Хайдара. Чого доброго, зроблять з Коцюби страшного злодіяку, а з воронівських жителів – підлих бунтівників, яких необхідно негайно стерти на порох. Ні, чекати, доки над нещасною Воронівкою гримне грім і заблистять металеві блискавки, було злочином. Треба було до Хайдарових вух донести всю правду, хай навіть ціною власного життя. Добре, що сераскир Хайдар, володар подніпровської орди, кочував зі своїм рідним аулом не так вже й далеко, понад Пслом. Та й ярлик про безборонне пересування ординським степом видавав Коцюбі саме він. І видавав зовсім не для того, аби відбирати його через якусь побиту пику. Втім, пика була не якась, а татарська. Тож як поведеться Хайдар, одному Аллахові було відомо. Ні, все ж таки даремно він, Коцюба, вказав Боброкові на того бекового мазунчика. Черкиз був мстивим чи не більше від Ібрагіма. Всі в степу знали, що він водиться з вільними татарськими людьми – кайсаками.

До того ж подейкували, ніби Черкиз був одним з улюбленців всемогутнього темника Мамая.

Мамай, кремезний здоровань, який швидше скидався на русича, аніж на татарина. Видовжене обличчя, гачкуватий ніс з витонченими рухливими ніздрями. От тільки ледь розкосі очі видавали, що в ньому тече татарська кров. Років сім тому Коцюба пліч-о-пліч з Мамаєм рубався проти братів Хаджибея, Котла-буги та Солтана, які відмовилися визнавати не тільки владу перекопського хана, а й навіть золотоординського хана Джанібека. Мамай виходив на цю битву новоспеченим темником перекопської орди, а Коцюба – десятником його охоронної сотні. Тож добре знав цю людину, влада якої сьогодні викликала острах навіть у наймогутніших ханів Золотої Орди. Це був стійкий боєць, котрий, крім вірної шаблі, що блискавкою миготіла в його жилавій руці, мав ще й неабиякий розум, кмітливість та хитрість. Саме вони допомогли йому врешті-решт зрости до рівня такого воєначальника, котрий, як подейкували в Степу, міг міняти перекопських та кримських ханків, як примхлива красуня – вбрання. В Орді ходили чутки, що Мамай доклав руку навіть до того, аби на золотоординський стіл по смерті Джанібека усівся Мамаїв тесть Бердибек.

Про звички могутнього сераскира Мамая ходили легенди. Казали, що він майже нічим не відрізнявся від простого нукера. Хіба що коні – швидкі, мов блискавки, витривалі, наче вовки, і люті, мов гепарди, – видавали, що їхній володар – людина не з простого роду. І ще Мамай понад усе любив усамітнюватися. За будь-якої нагоди – в мжичку, спеку, мороз – галопував кудись у степ, а потім в найбезлюднішому місці розкладав багаття і довго сидів перед ним, роздумуючи про щось своє, недосяжне для інших. Таким Мамай був у молодості, таким, кажуть, лишився й нині.

1 2 ... 27
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогонь до вогню, Рутківський Володимир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"