Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

З тою лише різницею, що тепер його самотність берегли десяток-другий наймогутніших нукерів.

Сам Коцюба зустрівся з Мамаєм років з десять тому, коли той ще обходився без особистої охорони. Якось Федір у пошуках кращого хутра і найжирнішої птиці бродникував поміж Ворсклою та Оріллю і одної ночі надибав серед степу невеличке вогнище, біля якого спочивав не те що русич, але й не чистокровний татарин. Голомозий, проте з оселедцем, як у колишніх київських дружинників, він напівлежав перед вогнищем, на якому запікалася куріпка, і навіть не підвівся, коли Коцюба під'їхав до нього. Хіба що кінь незнайомця загрозливо хоркнув і забив копитами. А ще Коцюба вгледів, як в долоні незнайомця на мить зблиснув довгий та вузький ніж, яким добрі метальники потрапляють в око кроків за п'ятнадцять. Тож Коцюба зупинився на межі темряви та світла і звернувся до незнайомця так, як зазвичай зверталися ті, що просили дозволу приєднатися до гурту.

– Мир тобі, чоловіче добрий. Не проженеш?

Незнайомець повагом схилив голомозу голову.

Його очі ковзнули по Коцюбиному обличчю, затрималися дещо довше на коневі і знову втупилися у вогонь. Коцюба, сприйнявши це як дозвіл залишатися, зіскочив з коня і дістав своє їстиво. Розіклав все на траві, жестом запропонував незнайомцеві пригощатися. І коли той проковтнув перший шматок, поцікавився:

– І не страшно одному серед ночі в степу?

Незнайомець ліниво повів широким плечем і зверхньо посміхнувся:

– Кому страшно, нехай в аулі сидить.

Коцюба вже уважніше придивився до незнайомця і теж посміхнувся:

– Вибач, що дурницю сказав. З такими м'язами ніщо в степу не страшне.

– В тебе вони теж не менші, – приязно заперечив незнайомець.

Це був Мамай, тоді ще молодий сотник.

Згодом вони зустрічалися не раз. А коли Мамай став тисяцьким, то перед кожним походом особисто розшукував у плавнях бродницьку ватагу Коцюби – хлопці всі були хоч куди – і наказував їхати за ним. І їхали, бо відмовити Мамаєві ніхто не наважувався: з неслухами він розправлявся швидко і жорстоко.

І ще одна риса була в Мамая: приязний з підлеглими, він терпіти не міг тих, хто під час бою виказував більшу за нього хоробрість. Такого підлеглого Мамай віншував перед іншими, нагороджував зброєю чи дирхемами – проте врешті-решт горопаха гинув не своєю смертю. І з цією його рисою Коцюба віч-на-віч стикнувся опісля нещасливої для лівобережних ханів куяльницької битви…

Тому Мамай був останньою людиною, до якої Коцюба хотів би звернутися по допомогу. Та і де нині знаходився цей найвпливовіший у Золотій Орді воєначальник, Коцюба не відав. Може зі своїми нукерами вправлявся у військовому вмінні десь на Ворсклі, а може, біля Перекопу чи за Доном-рікою. І хоча подейкували, що останнім часом своє головне шатро Мамай поставив десь біля річки Вовчої, неподалік від гримкотливих дніпрових порогів, проте, як і раніше, його домівкою був неозорий степ.

* * *

У далеку дорогу воронівський староста вирушав сам-один. Від допомоги своїх односельчан чи поріділої Боброкової ватаги відмовився навідріз. Не збирався воронівський староста перекладати власні гріхи на чужі плечі. А гріхи, коли подивитися з ординського боку, таки були, і чималі: під'южування до збройного спротиву Золотій Орді. В усякому разі, так будуть доводити Хайдарові ті, хто двічі отримав облизня під Воронівкою…

Оскільки шлях до Хайдарового кочовища через улус Хасан-бека Коцюбі був заказаний, то Федір вирішив податися Дніпром на човні. Діставатися ж до Дніпра вирішив не порубіжною Сулою, а вузенькою і звивистою Іржавицею, яка протікала в руській стороні: Коцюба небезпідставно вважав, що за Сулою можуть стежити некліпні очі Ібрагімових чи Черкизових людей.

Для ночівлі зупинився на правому березі. Під високим урвищем, що загрозливо нахилилося над річищем, набачив він намиту місцину, порослу рогозом, розіклав невелике багаття, яке для пересічного мандрівника лишалося б непоміченим. Затим повечеряв і при останніх полисках багаття улігся спати. А коли багаття пригасло, поповзки пробрався до човна і знову подався за течією, намагаючись не випливати з тіні, що кидав на воду крутий правий берег Дніпра. І лише тоді, коли над рікою пробіг ранковий прохолодний вітерець і на сході почало світлішати, Коцюба полегшено зітхнув. За його підрахунками, він проминув володіння не те що горошинського аулу, а навіть і самого Хасан-бека. Все ж, про всяк випадок, сховався за виступом комишу і простояв до схід сонця, очікуючи на погоню.

Проте погоні не було, і Федір знову вибрався на бистрину.

Нараз за гострим мисом начебто з-під води випірнув-вигулькнув низький, порослий всіляким річним непотрібом острівець. З його північної сторони четверо рибалок повільно й натужно тягли великого невода. Коцюба мимоволі змахнув веслом, скеровуючи свою плоскодонку якомога ближче до правого берега. Проте рибалки особливої уваги на нього не звернули. Хіба що один з них сказав щось товариству, і те зацікавлено поглянуло в бік Коцюби і далі взялося за невода. Вигляд цих рибалок не викликав у Коцюби жодної остороги. Вони були такими схудлими та знеможеними, що коли б дійшло до врукопашної, Коцюба, жартуючи, поклав би ще стількох.

"І спини ще не засмагли, – відзначив Федір. – Мабуть, лише вчора стали бродникувати…"

За звичкою озирнувся назад, подивився перед собою – нікого. Тоді, вже не криючись, знову скерував човна на середину ріки.

– Боже поможи вам, люди добрі! – порівнявшись з рибалками, мовив він.

– Казали боги, щоб і ви помогли, – козирком приклавши долоню до лоба, відказав високим голосом старший з них, закаляний в багнюку чи не по самісіньку шию. – А куди це шлях тримаєш, чоловіче добрий, чи не до самого моря? То, кажуть, по дорозі до нього є такі пороги, що й щіпка крізь них цілою не пропливе.

– Та ні, я трохи ближче, – мимоволі притримуючи човна, відказав Коцюба. – Я, коли хочете знати, кума Івана шукаю. Казав мені, коли йшов бродникувати, що зупиниться десь одразу за Пслом.

Старий замислено почухав потилицю.

– Мокринин Іван, чи що? – врешті висловив він свій здогад. – А може, Мехтодів?

– Ні, – відказав Коцюба. – Він із Заріччя, кривого Миколи син.

– Не чув про такого, – з жалем похитав головою старший. – Мо', хлопці, ви щось чули про Івана із Заріччя? – звернувся він до товариства. Товариство з задоволенням відірвалося від роботи, перезирнулося і заперечливо похитало головами: воно теж не чуло про такого.

– Розумієш, ми лише з учора прибилися до цих місць, – вибачливим голосом пояснив причину такого незнання старший. – Тож не знаємо навіть найближчих сусідів.

– Шкода, – зітхнув Коцюба, жалкуючи за неіснуючим кумом Іваном. – Що ж, доведеться, мабуть, знову чіплятися до добрих людей з розпитуваннями.

– Нічого, з добрих людей від такого не убуде, – заспокоїв його старший. – А поки що, чоловіче добрий, завертай до нашого гурту. Ти часом не зголоднів?

– Та є трохи, – відказав Коцюба. – Але…

– От і добре. А ми якраз збираємося юшку варити. А заодно і побалакаємо. Бо, схоже, в цих місцях люди зустрічаються вряди-годи.

Якусь хвилину Коцюба вагався. Але нагода вивідати, що діється по обидва боки Дніпра, була надто вже звабливою. То лише так здавалося, ніби рибалки з власної волі вибрали перше-ліпше пустельне місце. Зі свого досвіду Коцюба відав, що незайманих місць немає навіть у такій глушині. Тож перед тим, як десь отаборитися, потрібно погомоніти не з одним ближнім і далеким сусідою. Інакше і до кровопролиття недалеко.

Федір дужим гребком повернув човна до острова і через мить той з м'яким шипінням вилетів на вологий пісок. Коцюба із зусиллям звівся на зімлілі від довгого сидіння ноги, притупнув ними і кинув насторожений погляд в глибину острова. Не помітивши нічого загрозливого, він нахилився над човном і заходився вичерпувати з нього воду. Проте рибалок з поля зору намагався не випускати. Ті, здавалося, щодо Коцюби лихих намірів не мали.

– Та сідайте, дядьку, на оцей ось оберемок хмизу, – запросив Федора хлопчина років п'ятнадцяти і побіжно поглянув на гостя такими довірливо-блакитними очима, що й сліпому було ясно: він ще не навчився тримати при собі будь-які чорні думки.

– Дякую, хлопче, – відказав Коцюба. Проте сів так, щоб у полі його зору залишилися й інші рибалки. Довіра довірою, а воронівський староста ні за яких обставин не дозволяв, щоб за його спиною вешталися незнайомці.

Але не встерігся. Коли двоє з крекотінням поставили поруч з ним кошіль, по вінця наповнений рибою, м'язи Коцюби напружилися, готові дати негайну відсіч, якщо рибалки кинуться на нього. Та коли один з рибалок, витираючи чоло, раптово вирячився на щось за спиною Коцюби, той переборов бажання озирнутися. "Стара вигадка, – промайнула думка. – Ич, хоче, щоб я озирнувся – і тоді…"

Що мало статися потім, Коцюба так і не домислив. Дужий удар по голові вибив з нього свідомість.

До тями Федір прийшов досить швидко. У всякому разі, рибалки все ще залишалися на своїх місцях, хіба що від здивування пороззявляли роти. А поруч з Коцюбою сидів Сабір і вдоволено всміхався. З нього стікала вода.

– Гадав, що обвів нас навколо пальця? – поцікавився Сабір і глузливо примружив і без того вузькі очиці.

Коцюба не відповів. Голова боліла так, що ставало млосно. Федір хотів було доторкнутися до неї, але зробити цього не вдалося: руки були міцно зв'язані за спиною. А Сабір не приховував своєї радості:

– Гадав, що коли проберешся до Дніпра подалі від Сули, то ми вже нічого й не помітимо? – вів він далі. – Ні, нам твої хитрощі були, мов на долоні. Мій хазяїн так і сказав, що ти побоїшся пройти до сераскира через горошинський улус, а вибереш шлях по Дніпру, – при цих словах Сабір зловтішно гигикнув. – А далі я вже все продумав. Сказав цим хазяїновим боржникам, що вони повинні зустріти мого гарного приятеля-уруса, а вигляд у нього мав бути точнісінько, як у тебе. Коли ж ти тут вуха розвісив, я тихенько переплив на острів і злапав тебе голими руками. Непогано вийшло, еге ж? Але й це ще не все. Коли б ти проминув цей острів, у мене там, – Сабір кивнув униз по Дніпру, – причаїлося ще трійко. Тож так чи інак, а ти від свого зашморгу нікуди б не дівся.

Тільки тепер Коцюба звів воєдино і мокрого Сабіра, і те, чому один з рибалок здивовано дивився за його, Коцюбину, спину – то до свого "гарного приятеля" підкрадався Сабір з ломакою в руках.