Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

Так що вини з боку цих хлопців ніякої немає, їх теж обведено навколо пальця. А от саме цього він, Коцюба, і не завважив…

– Шкода тільки, що разом з тобою не злапали і твого старцюватого князя, чи ким він там прикидається, – все не вгавав Сабір.

– Радій, радій, – зневажливо скривився Коцюба. – Тільки ж дивися, аби не довелося потім плакати кривавими сльозами…

– Це ж чому? – запитав Сабір.

– А ти й не здогадуєшся? Сераскир Хайдар навряд чи вибачить тому, хто підняв руку на свого слугу, бо він же мені, а не тобі чи твоєму клишоногому хазяїнові дав пайцзу на володіння Воронівко.

– Яку ще пайцзу? – з робленим здивуванням запитав Сабір. – Чи не оцю цяцьку? – і він витяг з-за пазухи Коцюби мідну пластину. Якусь хвилину розглядав її, затим смикнув до себе з такою силою, що сиром'ятний ремінець лопнув, начебто гнила нитка. – Що ця пайцза у тебе була, знаємо лише ти і я, – сказав він і поклав пайцзу до кишені. – А оці, – Сабір зневажливо повів очима в бік кущів, куди він відіслав рибалок, – вони навіть гадки не мають, що в тебе була така цяця. Для них ти відтепер будеш двоногою худобиною, яку вони повинні доставити до Криму за злісну несплату ясиру. І не думай, що вмовиш їх відпустити тебе на чотири вітри, бо коли це станеться, їхнім дітям і жінкам краще було б не з'являтися на світ. Та і я весь час буду неподалік, бо мені по дорозі до Криму теж треба декого побачити. Так що руки тобі розв'яжуть тільки десь у Криму, коли не за морем!

– Негідник, – процідив крізь зуби Коцюба.

– Ти диви, він ще й лається, – ображено зауважив Сабір. – Мав би краще вклонитися до ніг моєму хазяїнові за те, що він заступився за тебе перед синочком Хасан-бека. Бо той вимагав зняти з тебе твою погану шкуру чи прив'язати до хвоста найпрудкішого коня. І гуцав би ти зараз за ним по купинах, якби хазяїн не розсудив, що буде вигідніше, коли він отримає за тебе хоч якусь копійчину. Все ж таки краще, ніж нічого, – Сабір з робленим жалем подивився на бранця і раптом спохопився: – До речі, а де твоє срібло? І не кажи, що в тебе його немає, – насмішкувато додав він, помітивши, що Коцюба збирається щось заперечити. – Всім відомо, що наш шановний сераскир без подарунків нікого не приймає. А ти гарного огира не маєш, сакви теж майже порожні. То, значить, десь є срібло…

І товсті короткі пальці Сабіра потягнулися до того місця, де кожен подорожній ховав свій нехитрий скарб, – до пояса, в якому передбачалося місце і для капшучка. Висипавши на долоню купку блискучих монет, Сабір задоволено зауважив:

– Добряче живеш, Федоре. Мабуть, обдирав своїх воронівських мов липку, еге ж? Ну нічого, тепер вони, може, зітхнуть без тебе трохи вільніше. А гроші ці тобі вже ні до чого, – і Сабір заховав монети подалі. – Пожив, як хотілося, – і досить. Тепер дай пожити іншим…

Повелитель степу

Вже третій день тягнеться за кінними, як нитка за голкою, колишній воронівський староста Федір Коцюба, а тепер просто бранець без імені. Вузол із сиром'ятного ременя все міцніше впивається в п'ястуки рук, шию вогнем обпікає волосяний зашморг. Тільки й тих радощів, що ноги вільні. От і стрибає на них Федір, як та дрохва. І не стільки біжить, скільки коні тягнуть його за собою – лише встигай відштовхуватися від землі. А почнеш ловити гав чи зашпортнуться об щось ноги – і вже рахуєш обличчям і спиною всі кущі та купини, що зустрічаються на кінському шляху. Рахуєш аж до того часу, доки хтось з вершників не озирнеться та не стишить невпинний біг свого коня. Проте надовго сповільнювати кінську ходу вершник не може, бо щоразу – чи то вдалині,чи поруч за вибалком – виринає міцна Сабірова постать. А ще через хвилину невблаганний нагай гуляє по скуленій спині жалісливого вершника. Набирає ходи кінь, бранець робить велетенські стрибки, щоб втриматися на ногах, Сабір вибухає розкотистим реготом, а потім потихеньку відстає, аби через деякий час знову забовваніти десь на краєчку овиду чи взагалі щезнути з очей. Проте вершники, і Коцюба відали, що нікуди він не щез, а скрадається десь неподалік і будь-якої миті може вигулькнути з нагаєм над головою.

Чому Сабір тримався на відстані – воронівський староста зрештою зрозумів.

Небезпека для Сабіра мала йти не від тих, за ким він наглядав. Коцюба Здогадувався, що тут замішана сила, значно могутніша від Ібрагіма та його господаря Хасан-бека. То ж Ібрагімів прихвостень хоча й намагається не випускати з ока свого невільника та його супровідників, проте тримається на відстані на той випадок, коли трапиться щось надзвичайне, і тоді можна буде сказати: я не я і свиня не моя.

Надія на порятунок прийшла лише під вечір третього дня. Сабір, який тільки-но від'їхав від них, зненацька знову випірнув з-за невисокої могили і звелів брати різко праворуч. З того, який у нього був сполоханий вигляд і як хапливо підганяв він своїх знедолених супутників, Коцюба зрозумів, що в степу сталося щось незвичайне: налетіла сарана, загорілася суха трава чи Дніпрові води вийшли з берегів.

Проте як не підганяв їх Сабір, збочити вони не встигли. Ніби з-під землі вигулькнула перед ними ватага рослих, вгодованих татар на міцних конях і миттю оточила Сабіра і його супутників.

– Хто такі? – хрипко запитав, наче прокаркав, передній зі знаком десятського. – Звідкіля і куди йдете?

– Ми з-за Сули, – відказав, низько схилившись, той колишній рибалка, до сідла якого був прив'язаний Коцюба. – Хазяїн звелів нам відвести до Кафи неплатника ясиру.

– Зрозуміло… – десятський ковзнув байдужим поглядом по розшматованій одежі і закривавленому обличчю Коцюби.

– Я не бранець! – вихопилося в Коцюби. – Я староста з присульського села Воронівки, ішов до сераскира Хайдара, а ці… мене підступом взяли.

Десятський не відповів. Він кивнув головою одному з татар і той навідмаш шмагонув Федора нагаєм.

– Розкривати рота повинен лише тоді, коли тебе запитають…

– А ти хто будеш? – звернувся десятський до Сабіра, котрий сидів на коні трохи осторонь і всім своїм виглядом показував, що він не має ніякого стосунку до цієї обшарпаної компанії.

– Я – Сабір, слуга Ібрагіма-аги з горошинського аулу, – улесливо посміхнувся той. – Мене послано до славетного сераскира Хайдара, хай продовжить Аллах його дні. А з цими, – він кивнув на решту, – я зустрівся лише вчора по обіді. Хоча дещо чував про них і раніше. Вони з сусіднього аулу.

– У нього пайцза, мені дарована! – знову не стримався Коцюба і знову татарський нагай змусив його здригнутися.

Сабір співчутливо поцокав язиком.

– Гарний був раб, – сказав він про Коцюбу. – Міг на себе взяти більше за верблюда. Та місяців зо два тому трапилася біда. Щось він не поділив зі своєю жінкою-урускою й та так огріла його казаном по голові, що з того часу бідолаха почав вважати себе уруським старостою і переможцем багатьох правовірних богатурів. За таке хотіли йому стяти голову, проте згодом вирішили за краще відвести його до Кафи. Робітник він добрий, то, може, знайдеться якийсь глухий дурень, що дасть за нього бодай якусь копійчину.

Богатури зареготали. У них, татар, такого не водилося, аби жінка піднімала руку на свого повелителя. А от в урусів… Що ж, на те вони й уруси.

– Гаразд, можеш їхати своєю дорогою, – відсміявшись, сказав Сабірові десятський. – А ви тут постійте, – звелів він решті. – Нема чого оскверняти погляд повелителя степу. А то його нукери подавлять таких богатурів, – ковзнув він поглядом по Коцюбі, – як мишей…

Десятський оглушливо свиснув – і татарську ватагу мов вітер здмухнув. Заспішив і Сабір.

– Звертай, Кунице, в той бік, – сказав він одному з колишніх рибалок і показав нагаєм туди, де на обрії бовваніло самітнє дерево. – Я десь там на вас чекатиму. І пам'ятай: про мене, як і раніше, нікому ні слова.

– Гаразд, Сабіре, – поспіхом відказав той. – Буде зроблено, як ти велиш.

– І не думай вертіти хвостом, – Сабір погрозливо звів брови докупи. – Бо коли що – не позаздрю ні тобі, ні твоїй сім'ї.

Він змахнув нагаєм й кинув коня вчвал у південному напрямку. За хвилину рудуватий кінь і брудний Сабірів халат злилися з пожухлою, вигорілою травою.

– Рушимо, мабуть, і ми, – сказав Куниця.

– А ти хіба не чув, що тобі велено? – запитав Коцюба і з викличним виглядом усівся на землю. – Тобі було велено стояти тут. Нічого оскверняти погляд повелителя…

Повелителем напевне був сераскир Хайдар. Але чи зупиниться хан, аби вислухати волання якогось обірванця про те, що він – воронівський староста, якого підступом захопили нещирі люди? Вперше і востаннє бачилися вони п'ять років тому, коли сераскир дарував Коцюбі мідну пайцзу. Проте навряд чи за п'ять років можна втримати в пам'яті обличчя людини, з которою бачився не більше кількох хвилин. Якби при ньому була пайцза – то інша справа. Але пайцза, на жаль, була в Сабіра…

Зненацька зі сходу задвигтіла земля, на обрії з'явилася темна пляма, а ще через кілька хвилин повз них розсипом пролетіла сотня татарських воїнів-нукерів. По тому так же навально накотилася сотня татарських вельмож. Попереду на казкової краси буланому огиреві летів невисокий огрядний вершник у сріблястій одежі. Але це не був хан подніпровської орди Хайдар. Це був Мамай, воєначальник-беклербек багатьох туменів, що випасали своїх коней від Дніпра і до Дону, від Криму і до Чернігівської та Рязанської земель. Перед ним згинали спину і шукали захисту найвельможніші люди Золотої Орди.

Коцюба до таких не належав. Не тому, що був незнатного роду, а тому, що віддатися на милість Мамая дорівнювало самогубству. Тих, хто бодай на мить вивищився над ним, Мамай ніколи не прощав.

Перед внутрішнім зором Коцюби виникло спотворене від жаху обличчя новоспеченого темника Мамая, коли його тумен у вечірній імлі віч-на-віч зіткнувся із засадним туменом Котлабуги. Від поразки до перемоги – одна мить. І ця мить була осквернена лайкою десятського Коцюби і міцним штурханом, котрим він нагородив свого темника. Від того поштовху Мамай прийшов до тями і дав сигнал до наступу. А Коцюбі лишалося хіба що вмерти геройською смертю, що він і зробив, закривши Мамая власним тілом від стріли, пущеної впритул. Останнє, що він побачив, був погляд Мамаїв. Проте вдячності і любові в тому погляді не було і близько.

ЦІ думки снувалися в Коцюбиній голові рівно стільки часу, скільки він облизував пошерхлі від спраги вуста і набирав повітря в груди.