Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

По хвилі запитав:

– А дядькові Кейстутові скільки ратників записати – чотири тисячі троцьких чи десять – татарських?

Андрій полоцький голосно пирхнув. По обличчях інших князів хвилями заходили посмішки. Не втримався і великий князь, хоча тут же докірливо мовив:

– І тут у тебе не як у людей. Гаразд, пиши чотири тисячі, а там видно буде. То що в тебе вийшло?

Князь брянський зітхнув:

– Поки що супроти Ногаєвичів всього нічого – шістнадцять тисяч. А з моєю дружиною буде двадцять одна.

– Додай моїх десять тисяч, – звелів Ольгерд.

– Хвилиночку, великий княже, – тридцять одна тисяча. Це вже щось…

Ольгерд повернувся до князя київського:

– А ти що даєш?

– Тисяч вісім буде, – пообіцяв Володимир. – Без бродників князя Боброка. А це ще біля трьох тисяч.

– А чи надійні люди ці бродники? – насуплено поглянув великий князь на Боброка. – Чував, що руські князі на Калці теж покладали великі надії на полк бродників. А що з того вийшло – до цього часу не можемо отямитися.

– За три тисячі головою ручаюся, великий княже, – відказав князь канівський.

– Гляди мені… Дмитре, запиши, що київська земля дає одинадцять тисяч ратників, – звелів Ольгерд.

– І ще допиши дві тисячі переяславських мужів, – додав Володимир.

– Тоді запишемо тринадцять, – сказав Ольгерд. – А в тебе, Корибуте, що?

– Маю під рукою три тисячі. А там…

– Пишемо те, що є…

– А ти що скажеш, брате? – звернувся Ольгерд до Любарта.

Той повагом пригладив вуса.

– Маю до семи тисяч оружних воїв. Проте, великий князю, ніхто не відає, що замислять цього літа король польський та угри.

– Доки вони будуть мислити, можна купно навалитися бодай на подільського хана Солтана, – відірвався від підрахунків князь брянський. – Примучимо Солтана – і король польський підіжме хвоста.

– Було вже, – похмуро зауважив Любарт. – Було, коли купно навалилися на тевтонів. Я тоді майже все військо повів на цю прю. А коли повернувся, землю галицьку мов корова язиком злизала. І ніяка купність не допомогла мені повернути її назад.

У зброярні запанувала тиша.

– Сам же відаєш, що не з одним Казимиром довелося тоді мати справу, – нарешті зауважив Коріят.

– Зараз може бути те ж саме, – відрізав Любарт. – Втрачу ще й волинську землю – хто мені іншу дасть? Ти ж своїм Новогрудком, брате, не поступишся.

– Гаразд-гаразд, – втрутився Ольгерд, аби припинити суперечку між братами. – Отже, що маємо?

– Коли рахувати дружину дядька Любарта, то маємо п'ятдесят три тисячі, – відказав князь брянський. – Коли без нього, то й до п'ятдесяти не дотягнеться. Проте можна зібрати ще шість-сім тисяч, великий княже.

Ольгерд запитально підняв брови.

– Що ти маєш на увазі?

– Кинути клич в чернігівській та сіверській землях.

– Можна було б, – згодився Ольгерд. – Але ти своїм дурним нападом роздражнив шаруканьського хана, і тепер невідомо, як він себе поведе, коли дізнається, що ці землі, як і твоя, княже, без охорони. Тож не треба там ніякого кличу.

Князь брянський почухав за вухом кінчиком ножа.

– Тепер мені ясно, що я вчинив дурницю, – визнав він.

– Давно б так, – докинув великий князь і звернувся до присутніх. – То що будемо робити?

І його погляд зупинився на Кейстутові. Проте той лише посміхнувся у відповідь.

– Брате, я пообіцяв дати під твою руку чотири тисячі воїв і зроблю це. Нехай хлопці хоч трохи відігріються від наших туманів та мжичок. А куди ти їх направиш – то вже твоя справа.

– Дякую, брате, за довіру, – відказав великий князь. – А ти, Коріяте, що скажеш?

– Гадаю, що треба йти на Ногаєвих нащадків, – відказав той. – І найкраще було б розбити їх поодинці. Причому так швидко, щоб вони не встигли звернутися до турків по допомогу.

– Тоді треба спочатку вдарити по Солтану, – запропонував Дмитро брянський. – А його брати, коли вони справжні брати, змушені будуть поодинці кинутися йому на допомогу.

– То вже тонкощі, – відказав Коріят. – Головне, аби Литовська та Руська землі стали ще більшими.

Князі перезирнулися. Ні для кого з них не було таємницею, що Коріят прагнув розширення Литви та Русі не менше від великого князя. І зрозуміло чому: йому і трьом його синам-здорованям у маленькому Новогрудку було затісно.

– Зрозуміло, – відказав Ольгерд і перевів погляд на Андрія Полоцького. – А твоя яка думка?

– Йти на Ногаєвичів, – коротко відказав той.

– Зрозуміло, – кивнув головою Ольгерд і поплескав долонею по столу, – закликаючи до загальної уваги. – Думка князя київського мені відома заздалегідь. Вона збігається з думками князя полоцького, князя Коріята і князя Боброка. Князь брянський хоче йти на Солтана. Князь чернігівський гадає, що йому краще сидіти на місці і чатувати на шаруканьського хана, бо після дурниці, яку вчинив князь брянський, від того можна чекати чого завгодно. Чи не так?

– Так, – неголосно відказав той.

– Відома нам і думка князя волинського, – продовжував Ольгерд. – Що б ми не вирішили, він сидітиме на місці і буде стежити за діями короля польського. Чи не так, Любарте?

– Тобі видніше, – відказав Любарт. – Ти ж великий князь, а не я. Та коли вирішите йти на Мамая – мені з вами не по дорозі. Нічого мені робити за тридев'ять земель від мого столу.

Князь волинський окинув всіх присутніх зверхнім поглядом. Так було не вперше, і князі розуміли, що то означає. Любарт не приховував, що всі вони сіли на свої столи з ласки великого князя Гедимина і лише його, Любарта, запросили на князівство галицькі та волинські боляри. Тож він передусім мав опікуватися інтересами своїх людей і вже потім – великого князівства.

– Врахуємо і твою думку, брате, – згодився Ольгерд. За тим підпер долонею щоку і, хитро примружившись, запитав: – А що ти скажеш, коли в разі перемоги над Ногаєвичами князеві волинському будуть запропоновані землі по Дністру аж до Чорного моря – ті, якими володіли колись князі галицькі? Але за тієї умови, що ти залишиш у своїх замках міцну залогу, а з рештою війська приєднаєшся до інших князів.

Погляди всіх зупинилися на Любартові. Лише Коріят стривожено перезирнувся з синами.

– Треба подумати, – пощипуючи борідку, відказав Любарт.

Князі засміялися. А коли пожвавлення вляглося, князь брянський запитав:

– То що, батьку, треба готуватися в похід на Ногаєвичів?

Деякий час великий князь уважно роздивлявся свого шалапутного сина. Тоді відказав:

– Навпаки. Ми підемо в протилежний від них бік.

Обличчя князя брянського видовжилося:

– Як це? – не зрозумів він.

– А так, – похмуро посміхнувся Ольгерд. – Я хочу сам подивитися, що ти там накоїв над своїм Сеймом.

Примітки

1

Якщо ви вже знайомі з першою частиною трилогії Володимира Рутківського, то сміливо можете перегорнути сторінку. Та якщо ви не читали цієї книжки, а вам кортить дізнатися, які пригоди привели молодого волинського князя-лицаря на порубіжжя між Україною-Руссю та Степом, візьміть "Двобій з тінню" – не пожалкуєте.