Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

– Але можна зробити так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі.

– І як же ти збираєшся це робити?

– Давай, брате, думати разом. Скажімо, нащадки Ногая вже років з десять, коли не більше, не сплачували в золотоординську казну ані шеляга. То коли ми пообіцяємо це зробити за них, гадаю, нам багато що пробачиться.

– То навіщо ж тоді йти на рать, коли знову треба платити ясир? – поцікавився князь полоцький.

– Вихід до Чорного моря і його портів того коштує, – відказав Володимир. – Крім того, я сказав "пообіцяємо". А коли відгородимося від Золотої Орди Дніпром, тоді можна й інше щось придумати.

Коріят нахилився вперед.

– У цьому щось є, – сказав він, і його сини дружно закивали головами. – Проте накручено так, що того й дивися, як би самих себе не обхитрувати. Ну, скажімо, з ким ми будемо домовлятися в Золотій Орді? Чи не трапиться так, що наших послів знову буде відшмагано нагаями, як останніх рабів? Хто з вас про це забув, тому нагадаю, що відшмагали нас тринадцять років тому.

Володимир розвів руками.

– На це питання відповісти я не можу, – визнав він. – Скажу лише, що робиться все, аби подібного не сталося. Але що саме – про це відає лише великий князь.

– Так, – Ольгерд відняв долоні від обличчя. – І князь київський вірно чинить, що ухиляється від прямої відповіді. Не тому, що він чи я не довіряємо декому вас, а тому, що береженого і Бог береже. Скажу лише, що домовлятися в Золотій Орді будемо лише з тим, кому допоможемо сісти на золотоординський стіл.

В зброярні запала мовчанка.

– Овва… – врешті видихнув Коріят. – А що – така нагода є?

– В усякому разі ми її шукаємо, – відказав великий князь і, застерігаючи, підняв руки долонями вперед. – Більше, брати та племінці, не розпитуйте нічого, бо ще невідомо, як воно вийде. Тож не будемо ділити шкуру ще не впольованого ведмедя. Спочатку подумаємо, чи по силі нам впоратися з його ведмежатами.

Ольгерд замовк. Мовчали і князі. Перші сонячні промені, пробившись крізь листя, зазирнули до зброярні і зайчиками застрибали по обличчях.

– Так, Орда завжди була могутня своїми ту менами і єдністю її мурз та ханів, – врешті порушив мовчанку великий князь. – А ще неймовірною жорстокістю. Будь-який спротив Орді неодмінно потопав у морях крові. Тож правителі великих і малих держав не дозволяють собі навіть думати про нього…

Ольгердів важкий, пронизливий погляд волхва, здається, зазирнув у душу кожного з присутніх. І схоже, знайшов там саме те, на що й сподівався, бо за мить голос великого князя зазвучав більш впевнено і спокійно.

– Так, кордони Золотої Орди нагадують міцний ланцюг, розірвати який неможливо. Проте з часом кільця його іржавіють, зв'язки слабшають, і не скористатися з цієї нагоди – то великий гріх для того, хто прагне волі і величі своїй державі. І ви, братове та князі, напевне здогадуєтеся, що перед Литвою та Руссю сьогодні є принаймні два таких кільця. Одне з них, – це орди трьох братів, нащадків войовничого хана Ногая. Інше кільце – кримська, перекопська, подніпровська та шаруканьська орди, які, власне, згодні визнати зверхність кримського хана Мамая. Про решту говорити, гадаю, немає потреби. Зауважу лише, що в столиці Золотої Орди Сараї мурзи та хани зайняті зараз тим, що проштовхують один одного на золотоординський стіл і їм нема коли думати про єдність своєї неосяжної держави.

Ольгерд прокашлявся. Клята плівка в горлі все не щезла. Чи не захворів він, бува? Тільки цього ще не вистачало!

– Мабуть, ви всі вже знаєте, що князь київський навесні посилав посольство на чолі з князем канівським до очаківського хана Хаджибея. Задачею посольства було не лише дізнатися про наміри Ногаєвих нащадків щодо київського та інших новостворених Литвою князівств, а й розвідати їх військову міць. І мушу сказати, що князь канівський зі своїм завданням упорався блискуче. Знає він і про те, які сили знаходяться в розпорядженні кримського хана Мамая.

І великий князь кивнув головою, дозволяючи Боброкові говорити.

– Дякую, великий княже, – відказав Боброк. – Я зустрічався з очаківським і буджацьким ханами і переконався: того, що трапилося з колишнім князем київським Федірком, вони більше не допустять. А не вступилися Ногаєвичі за нього лише тому, що Федірко більше тягнувся до лівобережних улусних ханів, аніж до Хаджибея з Котлабугою.

– Отже, будь-який наш поступ на південь викличе збройний спротив Ногаєвих нащадків, – зауважив Кейстут. – Чи, може, я помиляюся?

– Ні, княже, – відказав Боброк. – Додам лише, що так само вчинить і беклербек Мамай, коли ми підемо на нього.

– Зрозуміло. А які зараз між ними стосунки?

– Майже такі, як і сім років тому, коли кримська і перекопська орди отримали нищівну поразку від Ногаєвичів. Наскільки я зрозумів, Хаджибей та його брати не припускають навіть думки про злуку з Мамаєм. Більше того, якби ми стали на котору з беклербеком, вони навіть пробачили б той ясир, якого їм не віддають князь волинський та князь київський.

– Вони і так його не побачать, – буркнув Любарт.

– Отже, коли ми підемо на Мамая, Ногаєвичі палиці в колеса нам ставити не будуть, – сказав Кейстут. – А коли навпаки?

– Те ж саме. Мамай брав участь у тій битві. І хоча виявив при цьому велику мужність і стійкість, все ж вважає, що Ногаєвичі завдали поразки саме йому, а не ханам кримському та перекопському, у яких він тоді був лише темником.

– Отже, нам є кого вибирати в супротивники, – сказав Коріят. – А як ти, княже, оцінюєш силу Ногаєвичів?

– Ногаєвичі стали ще сильнішими, ніж були сім років тому.

– Чому ти так вважаєш?

– Відділившись від Орди, вони тепер покладаються лише на свої сили. Тому не пропускають жодної нагоди збройно допомогти тому чи іншому сусідові, отже, вони постійно вправляються в ратній справі… – Боброк скоса глянув на Любарта.

– Добре б'ються, – визнав той. – Ні угнатися за ними, ні втекти від них неможливо.

– Саме так, – згодився Боброк. – Хаджибей показував посольству один зі своїх туменів. У мене склалося враження, ніби той тумен складається не з десяти тисяч воїв, а всього лише з однієї людини, наскільки його дії були стрімкими, чіткими й несподіваними. Проте Хаджибей не приховує, що тумени Котлабуги ще вправніші.

– І скільки людей вони можуть виставити супроти нас? – продовжував допитуватися Коріят.

– Тисяч до ста, – відказав Боброк. – А то й більше.

Князі завмерли. Їм, котрі рахували свої дружини на тисячі, а то й сотні, така цифра здавалася неймовірною.

– А ти правильно порахував? – поцікавився Кейстут.

– Давайте робити це разом. Мої вивідники казали, що сім років тому в очаківській орді було тридцять тисяч димів і кожен з них мусив виставити одного воїна. Сьогодні таких димів у Хаджибея за сорок тисяч. Збільшилася орда за рахунок полонених і тих, хто сім років тому, одразу по битві, добровільно перейшов на бік Хаджибея. Набрала сили також буджацька орда. Котлабуга сьогодні має до трьох туменів. Мало того, буджацький хан дуже заприязнився з турецьким візиром, і той пообіцяв йому будь-якої хвилини прислати на поміч двадцять, а то й тридцять тисяч яничарів, перед якими сьогодні тремтять найсильніші держави світу, Тож коли ми вирішимо щось робити, то треба діяти блискавично, аби Ногаєвичі не встигли скористатися тією допомогою.

– Ти ще про Солтана нічого не сказав, – нагадав Любарт.

– Подільський хан може виставити щонайменше п'ятнадцять тисяч кінних і тисяч з десять піших ханських людей.

– За потреби він може виставити й більше, – відказав Любарт. – Мої вивідники вважають, що лише кінних у Солтана набереться два тумени. І піших тисяч із п'ятнадцять.

– Це князь Боброк навмисне применшує сили Солтана. Аби ми не так злякалися, – пожартував князь брянський, проте цей жарт не викликав жодної посмішки.

– То що ж воно виходить, – обвів князів примруженими очима Коріят. – На нас має посунути щонайменше сто тисяч татар. Чи не так?

– Не посунути, а налетіти, мов яструби, – поправив його Любарт. – Ти ще не бачив, які вони в ділі.

– Зате я їх бачив, – відгукнувся Дмитро брянський. – Нічого особливого.

– Не кукурікай раніше часу, – стримав його Андрій полоцький. – Сам же казав, що мав п'ять тисяч раті, а їх було всього дві тисячі. Княже Боброк, а чи можеш ти сказати, скільки туменів у Мамая?

– По ордах чи загалом? – поцікавився Боброк.

– Краще бий вже зразу – називай загалом.

– Під рукою у беклербека Мамая може бути не менше восьми туменів.

– Теж не жарти, – зітхнув князь полоцький. – І все ж краще мати справу з ним, ніж з Ногаєвичами.

– Це не зовсім так, княже, – заперечив Боброк. – Звісно, сили в нього менші. Проте коли ми здолаємо його, то ризикуємо опинитися межи двома вогнями. З одного боку – Ногаєвичі, а з іншого – сама Золота Орда. І коли вони домовляться між собою.

– їм навіть домовлятися не треба, – перебив Боброка князь чернігівський Корибут, який до того сидів мовчки. – Кожен з них і сам може вдарити так, що з кількох наших тисяч, котрі ми залишимо там, тільки пір'я полетить. Вважаю, що Боброк правий. Краще небезпеку чекати з одного боку, аніж з двох.

– Але ж сто тисяч, – важко зітхнув Коріят. Слідом за ним похнюпилися і його сини. – Це вам не ляхи і навіть не тевтони…

– А що тевтони? – войовниче скинувся Кейстут. – Сорок тисяч сунули на нас. Де вони нині? І всі, як один, були в залізо закуті. А на якому з татар ви бачили те залізо?

– Але ж сто тисяч… А що маємо ми? Можеш сказати нам про це, великий княже?

Ольгерд знову прокашлявся. Здається, в горлі шкребло трохи менше.

– А це я у вас повинен запитати, – повільно, мов би знехотя посміхнувся він. – 3 кого почнемо – з тебе, княже полоцький?

– Можу дати шість тисяч ратників, – відказав Андрій.

– А більше шкода?

– Коли зібрати мисливців, бортників з ратаями та дроворубами, то всього тисяч з десять набереться. Проте ті не вчені ратній справі…

– Це мисливці не вчені? – підняв Ольгерд важкі брови. – Маєш дати не менше восьми тисяч. І настільки вони будуть вчені, спитаю з тебе, а не з них. А ти що даси, Коріяте?

– Тисячі чотири, не більше. Сам же відаєш, князівство моє невелике…

– І в мене стільки ж, – відгукнувся Кейстут. – Мало, зате всі в броні. А більше не можу, бо треба комусь і перед тевтонами маячити. Та гадаю, що мої чотири тисячі не поступляться і десятьом татарським.

– Веди рахунок, Дмитре, – звелів Ольгерд князю брянському.

– Слухаю, великий княже…

Дмитро заходився щось виводити на столі кінчиком ножа.