Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

Проте з іншого приводу.

– Добре, що ти проговорився про казну, – зауважив він. – А то мені гроші нині дуже потрібні. Тож чекай гінця з торбою по них, – докінчив Ольгерд під загальний сміх. А коли знову запала тиша, продовжив: – А тепер поглянемо, що робиться в степу.

– Я, – почав було Дмитро брянський, проте Ольгерд помахом руки зупинив його.

– Помовчав би нарешті, – сказав він з таким виглядом, ніби в нього заболів зуб. – Що ти накоїв, нам уже відомо. Не питаю і князя чернігівського, бо він свій уділ отримав лише цієї весни і ще не розібрався як слід, що діється в ньому та навколо нього. – Погляд великого князя зупинився на Володимирові. – Краще послухаємо, що скаже нам князь київський.

Володимир прикусив губу. Якусь мить дивився поперед себе, гадаючи, з чого почати.

– Вам, напевно, відомо, що земля київська сусідить одразу з трьома ордами: подільського хана Дмитра-Солтана, очаківського Хаджибея і буджацького Котлабуги. Це на правому березі Дніпра. На лівому з нами сусідить подніпровська орда улусника Хайдара, за якою стоїть перекопська орда Абдули та кримська – Мамая, що нині є беклербеком усіх трьох орд. Вірніше, з Хайдаром сусідить переяславська земля, що нині входить до складу київської.

– Це нам відомо, – перебив Володимира великий князь. – Краще розкажи, що в тебе з ними.

– Слухаюся, великий княже. Земля київська потерпає від степових людей точнісінько так же, як і землі князя Любарта. Частота і розміри набігів залежать від того, які в нас стосунки з тим чи іншим повелителем Орди. На початку, коли з ласки великого князя я сів на стіл київський, татарські наскоки значно посилилися. Страждали від них не лише уходники.

– А це ще хто? – поцікавився Кейстут.

– Ті, хто йшов у степ і займався там бджолярством, рибальством, полюванням.

– Бродники, – уточнив Любарт.

– Зрозуміло, – кивнув головою Ольгерд. – Отже, страждали не лише вони…

– Страждали і смерди, ті, хто обробляв землю на порубіжжі. А наші скарги ханам та мурзам на злочинні дії татарських розбишак-кайсаків не приймалися. Як казали ханські биричі, – Володимир невесело посміхнувся, – їхні повелителі київського князя не знають, а від справжнього князя київського Федірка скарг на дії кайсаків не було.

– То, може, той Федірко взагалі ні на кого не скаржився? – поцікавився Коріят.

– Навпаки, – заперечив Володимир. – Скаржився, і не раз. Хаджибею, Хайдарові, Абдулі та Мамаєві. А цієї зими поїхав до Сараю зі скаргою на те, що його неправомірно зігнано з київського столу… – Володимир помовчав. – Проте на набіги татарських вільних людей він і справді не скаржився жодного разу.

– Ще б пак, – посміхнувся Коріят. – Не буду здивований, коли він деякі з цих набігів і очолює.

– Може бути, – згодився Володимир.

– А я чув, – подав голос Дмитро Брянський, – що далеко не всі в землі київській скаржаться на татарські набіги. Є й такі, що…

Великий князь поморщився.

– Помовч, – звелів він Дмитрові. – Не лізь поперед князя київського у його справи. А ти, Володко, продовжуй, коли є що.

– Та я, власне, великий князю, хотів якраз приступити до того, про що тільки-но почав говорити князь брянський.

– Говори, – дозволив Ольгерд.

– Отже, скарги наші тривали майже до осені минулого року. Якраз до того часу, коли князь Боброк сів на канівський стіл. – Володимир трохи подумав і уточнив: – на стіл своїх предків. Він зумів так домовитися з бродниками, котрі осіли на його землі і довкола неї, що ті обрали його своїм отаманом.

– Пізнаю князя Боброка, – схвально прогудів Кейстут, не розплющуючи очей. Один з ударів тевтонського меча призвів до того, що в князя троцького час від часу починала боліти голова. І, щоб зменшити ті болі, Кейстут заплющував очі. Згодом це увійшло у звичку.

– То князь Воброк зібрав їх у збройні ватаги і послав на порубіжжя доглядати за діями татар, як ханських, так і вільних. І не лише наглядати… Хочу сказати, що ці ватаги князя Боброка виявили себе якнайкраще. Вони не бояться виходити на рать навіть з набагато численнішими татарськими ватагами, і нерідко вступають у прю з тими руськими бродниками, які подалися в степ, не бажаючи стати під князеву руку. Так що тепер татарські наскоки можна перелічити на пальцях.

– Отже, ти твердиш, ніби на київському порубіжжі тиша і спокій, – сказав великий князь. – І нам, виходить, тут робити нічого. Чи не так?

Володимир посміхнувся і стенув плечима.

– Я цього не казав, великий княже, – заперечив він. – Навпаки, гадаю, що незабаром скарги знову відновляться. Але вже не з нашого боку, а з татарського, – і посмішка знову з'явилася на його вустах. – Татарські мурзи жалітимуться на дії руських ватаг Боброка.

– І скільки людей у тих його ватагах? – поцікавився Коріят.

– Тисяч зо три набереться, – відказав Володимир і повернувся до Боброка. – Так, княже?

Боброк кивнув головою.

– І це лише ті, хто хоч сьогодні готовий сісти в сідло. Кожен з них, коли ще бродникував, навчився відбиватися від двох, а то й більше татар. А зібравшись разом, вони не поступляться й туменові.

Князь брянський обійняв Боброка за плечі.

– Молодець, Дмитре, – голосно сказав він. – Шкода, що тебе не було зі мною на Сеймі!

– Молодець то молодець, – незадоволено обізвався Любарт. – Але як би татарове не озвіріли і не посунули на князівство київське усією Ордою, а заодно і на Волинь.

Князі перезирнулися. Це було щось нове. Раніше Любарт ніколи не висловлював вголос своїх побоювань. Схоже, ляхи з татарами домучили його до краю.

– А й справді, Володко, – зацікавився великий князь. – Може таке бути?

– Навряд чи зараз це можливо, – відказав Володимир. – Канівські бродники здебільшого просуваються понад Дніпром та Інгульцем, у бік володінь очаківського хана Хаджибея. А ці володіння не сусідять з землями князя Любарта. Його сусідом є подільський хан Солтан. А з людьми цього хана канівські бродники досі сусідили без особливих сутичок. Так що, дядьку Любарте, коли у вас щось станеться, то канівські ватаги тут ні до чого.

– І на цьому спасибі, – сердито буркнув Любарт.

– Інша справа, коли хани об'єднаються, – продовжував Володимир. – От тоді київській та волинській землям доведеться або негайно сплачувати ясир, або терпіти спустошливі набіги. А вони, – Володимир обвів поглядом усіх князів, – вже об'єдналися. Як доносять вивідники князя Боброка, десять днів тому зібралися біля Копанки на Дністрі нащадки войовничого хана Ногая – Хаджибей, Котлабуга і Солтан. Брати домовилися, що як тільки київський, волинський чи ще якийсь князь з'явиться в степу, вони негайно зливаються в одну орду і оружно йдуть на нього. При цьому, як доносять Боброкові люди, очаківський хан сказав таке: ми терпіли, коли Любарт сідав на волинсько-галицький стіл, терпіли, коли литовський князь виганяв з київського столу нашого Федірка, проте нашому терпінню настав кінець. Тепер ми змушені йти на будь-кого, хто накине своє заздрісне око на наші землі. Підемо навіть тоді, коли за нападником стоятиме стотисячне військо. А Котлабуга додав, що не час чекати, доки нападники зберуть стотисячне військо, а треба бити їх поодинці, доки вони ще не об'єдналися.

– Овва! – насмішкувато мовив Кейстут. – То ти, Володко, швиденько збирай ясир, аби задобрити своїх ханів, а я тим часом, поки ще не пізно, тікатиму в свою троцьку землю.

Ольгерд зблиснув очима з-під важких повік.

– Зачекай втікати один, брате, – застеріг він. – Може, нам всім доведеться це робити. Але спочатку давай вислухаємо, що нам порадить князь київський.

– Давай, – згодився Кейстут. – То що скажеш, Володко?

– Моя думка така, – відказав Володимир. – Треба зібрати все, що маємо, і рушити в степ.

Любарт з-під лоба подивився на київського князя.

– І з чого ти виходиш? – запитав він.

– З того, що поодинці нікому з нас впоратися з ханами не вдасться. Ні тобі, дядьку Любарте, з Султаном, ні мені з Хаджибеєм. А ще за ними стоїть Котлабуга, котрого побоюються навіть угри з чехами. Тож примучити їх маємо лише спільними силами. І тоді здійсниться мрія нашого великого діда Гедимина, який прагнув відродити під рукою свого роду землю старокиївську, що сягала від Шведського моря і до Чорного. А що це нам дасть – навіть оцінити важко. Андрієві шкурки, – Володимир поглянув на князя полоцького, – навколо Шведського моря нічого не варті, а от в ромейських землях їм ціни немає. Жито та пшеницю дядька Любарта греки з руками відірвуть…

– Так, це було б чудово, – відказав Любарт. – Але чи не забув ти про існування Золотої Орди? Чи відомо тобі, що може зробити золотоординський хан, коли дізнається, що ми збираємося підняти меча супроти нащадків Чингізових?

Володимир допитливо поглянув на великого князя. Проте той підпер голову рукою і, здається, думав про щось своє. Тож по паузі київський князь знову повернувся до Любарта.

– Не забув я про Золоту Орду, княже волинський. Вона завжди була могутня не своїми незчисленними туменами, а згуртованістю. Проте сьогодні Орда, як спечена під сонцем земля, вкрилася густими тріщинами, почала розриватися на окремі улуси.

– Це тобі так здається, – вперто обстоював своє Любарт. – А хани, може, гадають інше.

– Гаразд, – згодився Володимир. – Можна припустити, що хан подніпровський повністю залежить від хана перекопського і обидва вони – від хана кримського, беклербека Мамая. Можна припустити, що хоча хан шаруканьський і намагається діяти сам, все ж він повністю залежний від золотоординського хана. Але як пояснити те, що сім років тому правобережні Ногаєвичі впень розтрощили тумени кримського та перекопського ханів і повністю відділилися від Золотої Орди? І як не дивно, Золота Орда це проковтнула. Чи не тому, що не почуває себе настільки могутньою, щоб негайно покарати непокірних за відступ і примучити їх знову під свою руку? Тож чому не припустити, що золотоординський хан скаже тільки спасибі, коли ми це зробимо за нього?

– Ну, це ти, Володко, вже занадто, – запротестував князь брянський. – Одна справа, коли хан, покаравши відступників, знову примучить їх під свою, ординську руку. І зовсім інша, коли відступники будуть примучені під руку литовську. Тут і сліпому буде ясно, що від цього виграє Литва, а не Орда.

– Так, брате, ясно, – згодився Володимир.