Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

П'ять років тому

Роблю глибокий вдих, намагаючись привести думки до ладу. 

Хух, ще зовсім трошечки – і свобода! Ніяких пар, ніяких курсових та ніяких екзаменів, але це не головне… Головне – ніякого Гордича!

Більше ніколи! 

Це неймовірне відчуття довгоочікуваної свободи змусило мене посміхнутися у всі тридцять два, але варто було тільки повернути голову, як посмішка одразу зникала з обличчя. Демон. Пронизує мене своїм важким поглядом очей кольору сталі і мовчить. Мовчить, адже розуміє, що нарешті я перемогла його!

– Що ж, Ніко, мені навіть немає до чого придратися, – з доброю посмішкою звернувся до мене наш улюблений ректор Михайло Остапович, змушуючи мене розірвати зоровий контакт з Гордичом. – Не знаю, чому виникла потреба в додатковому оцінюванні, – він добре знав, чому виникла така потреба, але тактовно вирішив не зациклювати на цьому увагу. – Власе, невже ти зі мною не згодний?

О так, демон точно був незгодний, аж зовсім, але навіть він не посмів піти проти свого безпосереднього керівника та наставника.

– Згодний, Михайле Остаповичу, – видавив з себе.

– Ну й чудово! Тоді вітаю вас, Вероніко Захарівно! Можете вже святкувати свій червоний диплом. Радий, що у нас навчалася така старанна студентка. Думаю, з документами ви розберетеся без мене, тож я вже піду, – сказав, а потім замовчав, поглянувши спочатку на Гордича, а потім і на мене, ніби безсловесно попереджаючи, що ще одного конфлікту він не потерпить. – Зустрінемося на врученні, Ніко. А тебе, Власе, я чекаю в себе в кабінеті після всіх занять.

– Дякую за все, Михайле Остаповичу, – відповіла йому задоволеним голосом.

Ще б йому бути не задоволеним. Нарешті я змогла поставити на місце цього Властислава Романовича – нестерпного викладача, що не зрозуміло чому незлюбив мене мало не з першого ж заняття. Він навіть пообіцяв, що я нізащо не здам у нього екзамен, через що в мене з'явився справжній страх того, що доведеться прощатися з омріяним ідеальним дипломом.

І я б з ним точно попрощалася, якби не мала одного хорошого друга, що не залишив мене в біді. Він допоміг організувати на іспит незалежну комісію у вигляді свого батька, який, так вже вийшло, був ректором університету. 

Можливо, хтось скаже, що підло ось так користуватися зв’язками, та в мене не було іншого вибору. Вважаю, що краще зробити і отримати бажаний результат, ніж за крок до випуску нарватися на перездачу просто через одного віслюка, в якого его роздуте настільки, що, здається, своїм рівнем може сміливо конкурувати зі знаменитою будівлею Бурдж Халіфа.

– Задоволена? – холодно звернувся до мене мій особистий жах, коли за ректором зачинилися двері. – Не все можна вирішити через постіль, Хоменко. Хоча… – він так гидливо обдивився мене з ніг до голови, що мені враз здалося, ніби відро з помиями на голову вилили. – Впевнений, що на Алексі ти не зупинишся, а так і продовжиш стрибати з ліжка в ліжко, шукаючи нові перспективи для себе.  

– Через постіль?! – спитала шоковано, не вірячи, що він мене зараз в такому звинуватив. – Не знаю, що ви там собі вигадали в голові, Властиславе Романовичу, але я нічого спільного з такими методами не маю. А тому краще тримайте при собі цю багнюку, яку помилково вважаєте своєю особистою думкою, – зі злістю промовила йому, стискаючи кулаки, щоб не наробити біди.

– Не забувайся, Хоменко. Я все ще можу зробити так, що тебе не приймуть на роботу ні в одну пристойну компанію.

– Думаєте, мене це зупинить? – гмикнула, показуючи всю свою зневагу. – Не приймуть – створю свою. Я зможу досягти всього, що запланувала, тож змиріться, що у вас немає ніякої влади наді мною, – починала ще більше дратуватися, хоча куди вже більше навіть не знаю. – Поставте мені нарешті мою заслужену оцінку і попрощаймося назавжди. 

Гордич хотів щось сказати, але різко передумав. Замість цього він виконав прохання і протягнув мені залікову книжку. Я підійшла до столу, щоб її забрати, та в останній момент він не дав мені цього зробити. 

– Настане день, Хоменко, коли всі твої… гм, уміння більше не допоможуть. І тоді всі дізнаються, яка ти насправді, – прошипів, підіймаючись зі свого місця і нахилившись до мене так, що наші обличчя опинилися у декількох сантиметрах одне від одного. 

Цей жест змусив мене зніяковіти на долю секунди, але потім я взяла себе в руки і впевнено відповіла, копіюючи його тон:

– Настане день, Властиславе Романовичу, коли ви пожалкуєте про свої слова, обіцяю!

– Сильно в цьому сумніваюся, – скептично відповів.

– Ваші проблеми. А тепер, – з силою вирвала заліковку з-під його руки, – до зустрічі... Ніколи!

Сказала і впевненими кроками пішла геть з аудиторії, назавжди прощаючись з нахабою, що зробив тортурами мої останні пів року у статусі студентки. 

Але тепер це все в минулому.

Я не дарма сказала про "ніколи", оскільки це просто ідеальний фінал в нашій ситуації.

Ніколи більше не хочу говорити з ним. Ніколи не хочу чути його голос. Ніколи не хочу бачити його незадоволене обличчя з холодними, наче айсберг, очима.

****

Від автора:

Вітаю Вас в історії Ніки та Власа ❤️
Знаю, що зараз важко повірити, що цих двох може щось пов'язувати у майбутньому, але... Таки може:)
Отже, переходьте до першої глави та починайте знайомство з героями, які точно варті Вашої уваги:)