Читати книгу - "Заручені магією, Катаріна Рейніс"

- Славо! – почулося з коридору. – Славо, чим ти там займаєшся? Чому так довго? Робочий день уже десять хвилин, як закінчився… Ой! Фу!.. Що ти робиш?

- Обтинаю покійнику нігті, хіба не бачиш? – відповідаю спокійним голосом, продовжуючи своє діло.

Так-так, покійники – це моя робота! Я – патологоанатом, а ще відьма! Справжня відьма, проте про цей бік мого життя відомо лише одиницям. Запитаєте, як можна поєднати настільки різні професії? Та, нормально! Я тому й пішла у медицину, аби простіше було діставати такі рідкісні і вкрай цінні інгредієнти.

А взагалі, я рідко працюю по своїй другій спеціальності. Готувати зілля – це ще куди не йшло, діставати рідкісні інгредієнти, збирати трави – нехай, а от спілкуватися з клієнтами… Оце вже без мене! Відговори, наговори, карти і тому подібне, це до інших! А я лише скромний відьомський фармацевт, котрий бере хороші гроші за свою роботу.

- Для чого воно тобі? – обурилася Юля, моя єдина подруга і, якоюсь мірою, коліжанка. Її профіль – живі, тоді, як мій – покійники. Та це не заважало нам доволі близько спілкуватися і багато часу проводити разом. Правда, Юлька завжди вважала мої досвітні прогулянки лісом і захоплення «гербарієм», всього лише дивним хобі. Не засуджувала, і на тому спасибі!

- Хочу, щоб після мене пан Картацький виглядав у труні, наче живий, - посміхнулася, непомітно струшуючи свій скарб у пляшечку. – Ти ж знаєш, як я люблю, щоб усе було ідеальним…

- Пф-ф! – це вона так фиркнула, вилітаючи із прохолодного, абсолютно стерильного приміщення.

Люблю свою роботу! Тут мало хто надовго затримується, особливо з живих…

- Які плани на вечір? – поцікавилася подруга, коли ми повільно крокували вулицею до зупинки. Літо видалося спекотним, і навіть після четвертої, коли здавалося б, температура повинна була б уже знижуватися, на вулиці стояла неймовірна задуха.

- Не знаю, - знизала плечима, жалкуючи, що до дому добиратися аж в інший кінець міста. Якби ж хоч трохи ближче, я б із задоволенням прогулялася, а не тулилася в тісному, задушливому автобусі. Ех, бабусю, чому ти не придбала будинок деінде? – Є пропозиції?

Юля на хвильку задумалася…

- Пропоную поїхати до мене! – випалила подруга. – Замовимо суші, подивимося якийсь фільм, ти зробиш мені манікюр і свою чудову масочку на обличчя…

- Невже знову побачення? – розкусила її таємний план.

Якщо ця жінка раптом згадувала про мої таланти в косметології, чекай біди! Не те, щоб усе було настільки погано, просто в чоловіках Юлька розбиралася куди як гірше, аніж у медицині. Не дивно, що після кожного розриву з черговим кавалером, мені доводилося діставати заспокійливий збір з полиці, а її б/у хлопець відвідував дерматовенеролога. Я хоч і не зовсім справжня відьма, проте іноді все ж практикую! А свербіж в причинному місці, як ніщо інше, перевиховує чоловіка…

- Сердишся? – криво посміхнулася подруга.

- А повинна? – підняла брову. – Хіба тебе зміниш? 

Тихо пискнувши, Юлька заскочила у свій автобус, а я – у свій. Спочатку додому, потрібно перевірити електронну пошту, зайти у свій інтернет-магазинчик, зібрати декілька замовлень для відправки поштою… А вже потім можна відпочивати!

На все про все пішло близько двох годин. Уже зібравши речі та вимикаючи ноутбук, побачила, що у магазині з’явилося нове замовлення… Нехай! Почекає до завтра!

По дорозі до подруги відправила передачі, прихопила смачненького і вже збиралася увійти до її під’їзду, коли відчула на собі неприємний, пробираючий до самих кісток, погляд. Та коли оглянулася, нікого не було! Пересмикнула плечима і зачинила за собою двері. Сподіваюся, це банальна перевтома…

Вечір пройшов плідно і весело. Спа-процедури, смаколики, якась комедія, яка пройшла повз мене фоновим шумом, та  гарячі плітки від Юлі, змусили забути про все на світі. Не дивно, що коли наступного ранку біля самісіньких дверей її під’їзду мені в ноги кинувся чорний кіт, я лише весело розсміялася.

- Чого ти іржеш? – обурилася подружка, плюнувши тричі через ліве плече перш ніж рушити далі. – Тепер весь день нанівець! А я так сподівалася на хороше побачення…

- Не скигли, - відмахнулася від її звинувачень. – Дурня те все про чорних котів! Не бери до голови…

- У тебе все «дурня», а потім вилазить… - не вгавала наче б то доросла жінка. Ніби й не блондинка, а поводиться точно за схемою!

Важко зітхнувши, зняла з зап’ястя свій заговорений оберіг, з котрим ніколи не розлучалася. Нічого, до вечора потерплю!

- Тримай! – почепила подрузі на руку тоненький ланцюжок із вплетеними різнокольоровими нитками, що створювали дивакуватий, зрозумілий лише знаючим, узор. – З цим тобі ніякий кіт не страшний!

- Ого! – зраділа ця маніпуляторка. – Це мені? Не боїшся, що загублю?..

- Ні, - посміхнулася, спостерігаючи за зміною живих емоцій на вродливому обличчі Юлі. – Після побачення повернеш!

Розійшлися взаємно задоволеними. Я, бо попрямувала у тихий прохолодний морг, а вона, бо уже передчувала гарно проведений вечір. Нехай! На мені достатньо заговорених речей, щоб не боятися ні чужих прокльонів, ні дурних поглядів.

За роботою день минув швидко. Зібравшись, попрямувала на зупинку. Як завжди, переповнені автобуси то під’їжджали, висаджуючи пасажирів, то від’їжджали, забираючи інших. Мій чомусь затримувався. Що ж, буває!