Читати книгу - "Марсіянин"
- Жанр: 💙 Фантастика
- Автор: Енді Вір
- 413
- 0
- 25.04.22
Астронавта Марка Вотні забувають на Марсі. Зв'язку з Землею немає, наступний корабель прилетить через чотири роки, харчів залишилося на місяць. Проти невезіння в нього є винахідливість, проти самотності - дотепність, проти нудьги - музика диско. Чи досить у нього кисню? Чи помре він від голоду? Чи збожеволіє від диско? Хто переможе: непридатна до життя планета чи людина, яка вирішила будь-що вижити?
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Енді Вір
Марсіянин
Присвячую мамі, котра називає мене «огірчиком», і татові, котрий кличе мене «кумпелем».
РОЗДІЛ 1
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 6
Я в сраці.
Ось вам моя зважена думка.
У сраці.
Шостий день з тих двох місяців, які мали стати найпам’ятнішими в моєму житті, обернув усе на жахіття.
Я навіть не знаю, хто це читатиме. Думаю, зрештою ці записи колись та знайдуть. Може, через сотню років.
Для протоколу: я не помер на шостий сол. Решта екіпажу, певно, подумала навпаки, і я їх не звинувачую. Може, по мені оголосять усенародний день жалоби, а на моїй сторінці на Вікіпедії буде написано: «Марк Вотні – єдина людина, що загинула на Марсі».
І, мабуть, це буде правдою. Бо я тут точно помру. Просто не на сол 6, як усі думатимуть.
Гм… з чого ж почати?
Програма «Арес». Людство потяглося до Марса і вперше послало кілька чоловік на іншу планету заради розширення горизонтів усієї цивілізації, бла-бла-бла. Екіпаж «Ареса-1» зробив свою справу і повернувся героями. Їм дісталися паради, слава і любов усього світу.
«Арес-2» зробив те саме, побувавши в іншому регіоні Марса. Вдома їм міцно потисли руки й піднесли по горнятку гарячої кави.
«Арес-3». Ну, це моя місія. Гаразд, не прямо так «моя». Керувала командир Льюїс. Я просто був одним з її команди. Щоправда, я був наймолодшим її членом. Я керував би місією лиш у тому разі, якби лишився один з усього екіпажу.
І знаєте що? Тепер я головний.
Цікаво, чи знайдуть цей журнал до того, як решта екіпажу помре від старості. Гадаю, вони зможуть дістатися Землі без пригод. Народ, якщо ви це читаєте: це не ваша провина. Ви зробили те, що мусили. На вашому місці я вчинив би так само. Я не звинувачую вас і радий, що ви вижили.
Гадаю, буде краще пояснити, як проходять ці місії на Марс, на випадок, якщо це читатиме якийсь нефахівець. Ми вийшли на земну орбіту як завжди, на звичайному кораблі. З нього ми пересіли на «Гермес», який використовують усі місії «Арес», щоб дістатися Марса і повернутися назад. «Гермес» дуже великий і дорогий, тож NASA збудувало лише один.
Щойно ми дісталися «Гермеса», для нас були споряджені ще чотири непілотовані місії з паливом і припасами, а ми тим часом готували корабель до польоту. Коли все було готово, ми вирушили на Марс. Але не дуже швидко. Дні важкого хімічного палива і виходу на орбіту Марса з одного-двох потужних поштовхів давно минули.
«Гермес» рухають іонні двигуни. Вони з величезною швидкістю відкидають назад аргон, щоб отримати крихітку прискорення. Річ у тім, що на це не потрібна значна маса, тож хмарка аргону (і ядерний реактор, що дає енергію) дозволяють нам прискорюватися протягом усього польоту. Ви не повірите, до якої швидкості можна розігнатися, додаючи дрібку прискорення протягом тривалого часу.
Я міг би потішити вас байками про те, як ми розважалися впродовж польоту, але не буду. Щось не хочеться зараз про це згадувати. Досить сказати, що ми дісталися орбіти Марса за 124 дні і не задушили одне одного.
Звідти ми пересіли на АСМ (апарат для спуску на Марс), на якому висадилися на поверхню. АСМ – це така велика бляшанка з кількома маневровими двигунами і парашутами. Його єдине призначення – доправити шістьох людей з орбіти Марса на його поверхню так, щоб усі вижили.
Тепер ми підходимо до хитрості, яка робить дослідження Марса взагалі можливим: увесь наш мотлох прислали сюди заздалегідь.
Цілих чотирнадцять непілотованих місій скидали на поверхню все, що мало знадобитися нам для виконання завдань. Вони з усіх сил намагалися садити апарати приблизно в одному районі і загалом непогано з цим упоралися. Припаси й близько не такі тендітні, як люди, і здатні гепатися об планету на великій швидкості без жодної шкоди для себе. Але через це вони можуть немало проскакати від точки посадки.
Звісно, нас не посилали на Марс, поки не було певності, що усі припаси долетіли до поверхні й що контейнери усі цілі. Від початку до кінця, включаючи запуски для доставки припасів, місія на Марс займає три роки. Скажімо, екіпаж «Ареса-2» ще повертався додому, а припаси для «Ареса-3» вже летіли на Марс.
Найважливішим з припасів, звичайно, був АПМ – апарат для підйому з Марса. На ньому ми мали повернутися на «Гермес» після завершення програми на поверхні. АПМ сідав на поверхню м’яко (а не як м’ячики-стрибунці з рештою припасів). Звісно, він мав постійний зв’язок із Г’юстоном, і якби з ним сталася лиха пригода, ми проминули б Марс і полетіли б додому без висадки.
АПМ – штука цікава. Виявляється, що завдяки хитрій послідовності хімічних реакцій, проведених у марсіянській атмосфері, за кожен кілограм водню, привезений на Марс, можна отримати тринадцять кілограмів палива. Але це повільний процес. Щоб заповнити бак, потрібно двадцять чотири місяці. Ось чому його відправляють сюди задовго до нас.
Тож тепер ви розумієте, як я засмутився, коли побачив, що АПМ зник.
Низка безглуздих випадковостей довела мене майже до смерті, а тоді ще безглуздіша низка дозволила мені вижити.
Місія може тривати, поки швидкість вітру не сягне 150 км/год. Тож цілком зрозуміло, чому занепокоївся Г’юстон, коли нас почали шмагати 175 км/год. Ми всі залізли в скафандри і скупчилися посередині Дому на випадок розгерметизації. Але проблема була не в Домі.
АПМ – це космічний корабель. У ньому безліч тендітних деталей. Він може протистояти бурі певний час, але не можна давати струменям піску чухрати його вічно. Через півтори години безперервної бурі NASA дало команду згортатися. Ніхто не хотів переривати кількамісячну місію на шостий день, але якби тортури АПМ продовжились, усі ми залишились би там назавжди.
Нам треба було вийти в бурю і дістатися від Дому до АПМ. Тут був певний ризик, але хіба ми мали вибір?
Окрім мене, впоралися всі.
Наша антена зв’язку, що передавала сигнал з Дому на «Гермес», стала парашутом, її зірвало з кріплення і понесло вихором. По дорозі вона змела ряд приймальних антен. Одна з таких довгих тонких антен з розмаху наштрикнула мене. Прорвавши скафандр, мов куля газету, вона розпорола мені бік і я відчув найсильніший біль у своєму житті. Я неясно пригадую, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марсіянин», після закриття браузера.