Читати книгу - "Невинність в розплату, Кіра Шарм"

ПРОЛОГ

   Я не дихаю.

   Все тіло, яке так дико тремтить , огортає крижаний холод.

   Дурна свічка теж тремтить у крижаних пальцях так, що зараз нервовий танець свічки підпалить накинутий невагомий халат і розпущене волосся.

   Я тут.

   У будинку Бадрида Багірова. У його кабінеті. Сама собі не вірю.

   Він сидить біля каміна.

   Широко розставивши міцні довгі ноги. Повільно потягуючи віскі з вже наполовину спустілої склянки.

   І пропалює. Пропалює мене чорними, крижаними, отруйними очима.

   Пронизує холодним металевим поглядом з-під насуплених брів.

   Від цього погляду у кожного завмирає подих. Вибиває повітря. Я раніше слова не могла сказати, коли він дивився. Ось так. Як може лише він.

   Але тепер…

   Тепер це у тисячі разів страшніше.

   – То навіщо ти прийшла, Маріє? Забирати мій час? Він надто дорогий. Особливо для тебе.

   Здригаюсь.

   Його голос б'є просто під ребра. Примушує похитнутись. Але відступати нема куди.

   Тремтячими руками відкладаю свічку. Ставлю на стіл.

   Розстібаю ґудзички халата, намагаючись не дивитися йому в очі. Не задихатися від його шаленої енергетики, яка навіть так. На відстані. Просочує мене наскрізь. Пробиває.

   - За цим, - видихаю, нарешті зумівши підняти на нього погляд.

   Халат падає до моїх ніг.

   Я залишаюся перед ним в одному прозорому, як павутинка балдахоні.

   Цілком гола. Без білизни.

   У приглушеному світлі моє тіло все перед ним навстіж.

   Одним ривком піднімається з крісла.

   Опиняється переді мною. Як скеля, нависає, буравлячи чорними порочними очима. Хлеще, як батогом. Ударом б'є поглядом. Обпалює обпікаючим та крижаним одночасно диханням.

   Тепер я почуваюся зовсім крихітною. Він як скеля. Як звір. Здатний розшматувати.

   - Значить, твій батько виростив двох повій.

   Його голос б'є глибше погляду.

   Презирством, від якого скручує руки.

   І потужною силою, що змушує врости ногами в цю прокляту підлогу.

   - Одна, яка мала завтра зійти зі мною на вівтар і стати дружиною, увійти в шляхетний рід, вирішила трахнутись перед цим з якимось заморишем. А друга прийшла відпрацювати її провину?

   – Я незаймана, – шепочу на межі втрати свідомості. – Я чиста, Бадриде. До мого обличчя та тіла ніколи не торкався жоден чоловік. Ми всі розуміємо, що Олександра вчинила непробачно. Покрила страшною плямою ганьби нашу родину. І перед тобою... Перед тобою вчинила страшне. Цьому немає виправдань, ні вибачення. Але... Мій батько... Послав мене... Загладити її провину. Перед тобою.

   Руки тремтять.

   Краще не ставила б свічку. Не відставляла.

   Хоча. Мабуть, і не втримала б її зараз у руках. Впустила б на підлогу. І ще сильніше розлютила і без того розлюченого Багірова.

   – Ось, отже, як.

   Нахиляється.

   Диким, пронизливим поглядом обмацує все моє тіло.

   Не дивиться.

   Немов уже бере.

   Рве. Розпинає на частини.

   Тавро випалює.

   А я… Я не можу навіть закритися.

   - Ти розумієш, що це означає, Маріє?

   З шумом, як дикий звір втягує повітря прямо біля моїх грудей. Просто над напруженими сосками, які зараз викручує від страху.

   - Ти будеш ніким. Навіть не наложницею. Менше, ніж рабинею. Я трахатиму тебе де захочу, коли захочу і як захочу. Мовчки. Вгамовуючи свою хіть. Як річ. Як найгіршу ганчірку. Ти ніколи не вийдеш заміж. Не народиш дітей. У тебе ніколи. Не буде. Нічого власного. Жодного права голосу. Ти рота відкриватимеш тільки для того, щоб ублажити мій член. Ніхто та ніщо. І якщо. Мені не сподобається. Я просто викину тебе звідси. Ти будеш ізгоєм та ганьбою. Твоя сім'я не прийме тебе назад.

   - Я знаю.

   Нервово смикаю поділ прозорого балахона руками.

   – Я знаю, на що йду. Бадрид.

   - Думаєш, твоя цнота здатна скасувати війну? Змити приниження та ганьбу? Плювок, який жбурнула мені в обличчя твоя родина?

   Зжимаюсь у грудку.

   Ледве стримуюсь, щоб не обхопити плечі руками.

   І не втекти звідси з усіх ніг.

   То була дуже слабка надія.

   Рід Багірових жорстокий. Сильний. Владний.

   Такого не вибачають.

   За таке змітають усю родину. Вирізають. Відбирають усе, що є. Спалюють будинки.

   Це страшний злочин. Олександра і справді збожеволіла. Дике божевілля. Перед самим весіллям віддатись іншому. Перед весіллям із самим Багіровим!

   І…

   Це дикий, божевільний план. Прийти сюди та запропонувати себе йому! Цілком божевільний!

   Але...

   Це єдиний шанс. Єдиний вихід.

   Тут не допомогли б ні гроші, ні благання, нічого…

   Тільки так. Лише єдиний шанс. І те, досить примарний.

   Багіров може взяти мене, а потім викинути. Або залишити при собі так, як він сказав. Собачкою. Повією. Безмовною рабинею.

   І все одно каменю на камені не залишити від нашої родини.

   Такого ніколи не вибачали. Ніколи. Така образа у всі часи стирається лише кров'ю.

   – Бадрид…

   Опускаю очі.

   Намагаюся захиститись від його важкого дихання, що пульсом гуде у скронях, розколюючи їх наскрізь.

   - Я благаю. Прийняти. Мене як вибачення моєї родини.

   - Добре, - його пальці стуляються на моєму соску, змушуючи здригнутися.

   Гострий потік струму в одну мить пронизує наскрізь. Окропом. Пробиває так, що ледве стримуюсь, щоб не застогнати. Чи не відсахнутися.

   – Добре, Маріє. Я прийму твою цноту. Але ти розумієш. За це я нічого тобі не обіцяю. Нічого.

   Шумно видихаю, прикриваючи очі, коли його руки болісно охоплюють півкулі моїх грудей.

   Ну от і все.

   Крок у прірву зроблений.

______________________

Дорогі друзі!!! Вітаю вас у новій історії!!!