Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

П’ятдесят відтінків синього… А що ще скажеш, якщо, куди не подивися, безмежна блакить? Лише подекуди, недбало, ніби митець витирав пензель, забруднена розмитими, білими плямками хмар.

Сонце у поле зору не потрапляє, але воно точно є. Оскільки тепло його променів відчувається навіть крізь одяг.

До речі, про одяг… Те, що я бачу, трохи опустивши очі, виглядає дуже дивно. Шкіряний камзол з одягненою поверх нього кольчугою. Дивне, прямо скажемо, вбрання для студента... Це ж з якого перепою мене вперло так вирядитись?

Відповідь очевидна. З дуже серйозного... Голова досі гуде, як дзвін. Де ж я і з якого приводу примудрився вчора так накидатися? У сенсі, до повної втрати контролю і пам’яті. Я ж спортсмен — тобто не палю і не зловживаю. А тут виглядає так, наче у мене зовсім дамбу прорвало. Та так, що в кінцевому результаті отямився не вдома, а просто неба! Сесію закривали, чи що? Чи у когось з наших день народження був? Гм… не схоже. Не той привід. Так назюзюкатися можна лише на весіллі… коли твоя дівчина за іншого виходить.

Хоча, стоп… Дещо починає прояснюватися. Рольовка... Точно! Це ж я, сп’янілий від надлишку гормонів — воно ж кохання, потягнувся за однією білявою красунею на черговий з'їзд любителів побрязкати середньовічним залізом на природі. В надії, що подалі від міського шуму (і нагляду батьків) мені вдасться перевести наше спілкування на більш... гм, невимушений рівень. Ну, а що за масове гуляння без споживання зігріваючих напоїв? Очевидно, вже тут усе й сталося. Прийняв на груди для хоробрості і не помітив, як зірвався в штопор. Звідси і маскарадний костюм, і головний біль. Сподіваюся, хоч поводився не як свиня. Прикро було б з п'яного розуму зіпсувати стосунки… які ще і не почалися до ладу. Адже дівчинка й справді варта уваги. Та й я їй не зовсім байдужий. Інакше навіщо б із собою кликала?

До речі, про свиней… Щось довкола дуже характерний запашок витає. Причому, не банальної блювотини, а з конкретним амбре лайна. Тільки цього бракувало... Невже аж так осоромився? Трясця! Тоді точно все, сушіть весла. З засранцем жодна порядна дівчина знатися не захоче.

Хоча ні. Сморід специфічний, з нутряним душком. Хто побував один раз на скотобійні — пам’ятатиме ці аромати все життя. А запах ще паруючих нутрощів, що вивалилися з розрубаної туші, точно ніколи не забуде і ні з чим не сплутає.

Дідько!

Збираюся з силами, підводжуся на ліктях і оглядаюся на всі боки, намагаючись при цьому різко не крутити головою.

Твою ж дивізію! Запитань стало ще більше.

По-перше, — після надмірних вливань, я не влаштувався відпочивати на м’якій траві, що було б логічно, а лежу на купі старих, замшілих валунів, які вінчають якийсь геть лисий пагорб, і, що ще незрозуміліше — не спостерігаю в найближчому осяжному просторі абсолютно нікого. У тому сенсі, що якщо тут і відбувалася якась гулянка, то давно закінчилася, а всі учасники давно розбрелися. Або я сам покинув культурний захід і пішов у невідомому, але дуже далекому напрямку.

Навіщо? Що мене могло спонукати на таку дурість? Це по-друге…

А по-третє, — біля моїх ніг валяється дивна купа, що віддалено нагадує м'ясний фарш навпіл з ганчір'ям, і видає жахливий сморід. Той самий — зі скотобійні. Як у тому анекдоті, що м'ясо четвертого сорту — це собака, порубана разом із будкою. Ось тільки не смішно ні грама. Купа, до речі, досить свіжа, навіть кров ще не згусла.

Фу… Зараз знудить…

Намагаючись відсунутись подалі від непривабливого сусідства, я змістився трохи убік і при цьому погляд зачепився за річ, яка за визначенням не повинна була перебувати в тому місиві з ганчір'я та субпродуктів. Наперсний хрест! Великий, масивний, давній… Навіть на вигляд, давній.

І поки я дивився на нього, в голові щось клацнуло, а з пам'яті ринув потік спогадів.

Яскравих, неймовірних, але таких що не залишають жодного шансу засумніватися в їх правдивості... Від мого знайомства з неймовірно красивим дівчиськом… здається, Іриною… і до ченця, що влітає в портал... разом зі мною. Зважаючи на все, це його останки так пахнуть... М-да, реально, на фарш перемололо. А чому мене пощадило?

Питання риторичне. Вцілів і слава Творцеві... вірніше, творцям порталів. До речі, де він сам? У сенсі, виріб Предтеч?

Обертаюся, але ніякого, сяючого всіма кольорами веселки, «дзеркала» не спостерігаю.

Позаду лише купа замшілих каменюк. Роблю кілька кроків уперед і вбік, заразом ще далі відсуваючись від смердючої купи, і придивляюся уважніше.

Так це він. У сенсі, те, що від порталу залишилося. Занадто рівно і точно оброблено каміння, щоб це могла створити природа. І розвалився він явно не сьогодні... Щоб рівним, відшліфованим брилам так обрости мохом, потрібен не один десяток років. Як же ж він тоді спрацював? Ще одна загадка? Але це означає, що дороги назад немає. Телепорт не лише зламаний, а й одноразовий. Дякую, що хоч не на мені зламався. А ще, продовжуючи логічний ланцюжок — я виявився невідомо, де і без найменшого розуміння, як повернутися не те що свого часу, а хоч туди, звідки прибув. Неприємно… Хоча, — погляд мимоволі падає на понівечені рештки ченця, — дивлячись із чим порівнювати. Могло бути й гірше. А так цілий, здоровий. Рухаюся, дихаю, бачу, чую… Що ще людині треба для щастя?

Бурчання в животі внесло в оптимістичний настрій здорову дещицю песимізму.