Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чи це людина 📚 - Українською

Читати книгу - "Чи це людина"

367
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чи це людина" автора Прімо Леві. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Чи це людина» була написана автором - Прімо Леві, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Чи це людина" в соціальних мережах: 

Мудрість гефтлінга, в’язня концтабору — не намагатись зрозуміти, не уявляти майбутнього, не ставити запитань, затямити, що «завтра вранці» на табірному жаргоні означає «ніколи». Цю мудрість Прімо Леві судилося засвоїти, коли йому було двадцять чотири і його, молодого хіміка, депортували до концтабору в Аушвіці.
«Чи це людина» — проникливе і щемке свідчення злочинів проти людства, живий голос Голокосту, автобіографічний твір про болючий досвід виживання приреченого на знищення, про глибинну самотність, про пошуки і віднаходження людської душі навіть у пекельних колах табору смерті.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 52
Перейти на сторінку:

Чи це людина.

Прімо Леві

Передмова автора

На моє щастя, в Аушвіц мене депортували тільки в 1944 році, тобто після того, як німецький уряд, з огляду на дедалі відчутніший брак робочої сили, вирішив продовжити середню тривалість життя призначених до ліквідації в’язнів, дозволивши помітне покращення рівня їхнього життя і тимчасово заборонивши необґрунтоване вбивство окремих ув’язнених.

Тому ця моя книжка нічого не додає — якщо йдеться про жаскі подробиці — до того, що вже знають читачі цілого світу на болісну тему таборів знищення. Вона була написана не для того, щоб сформулювати ще більше звинувачень; у ній радше містяться фактичні дані для неупередженого вивчення деяких сторін людської душі. Багатьом окремим людям чи народам іноді трапляється більш чи менш свідомо заявляти: «кожен чужинець — ворог». Переконання це таїться переважно на дні душі, мов латентна інфекція; воно проявляється лише спорадично, у вигляді нескоординованих вчинків, і не породжує систематичного вчення. Але коли вчення таке виникає, коли невиражена догма стає головним засновком силогізму, тоді в кінці цього ланцюжка маємо концтабір.

Він є результатом того, що певне уявлення про світ строго послідовно втілюється в життя зі всіма своїми наслідками — поки уявлення це існує, його наслідки становлять для нас загрозу. Історію таборів знищення всі повинні розуміти як зловісний сигнал про небезпеку.

Я усвідомлюю структурні ґанджі цієї книжки і прошу за них пробачення. Вона народилася ще у дні мого перебування в концтаборі, якщо не повністю, то як намір і як концепція. Потреба розповісти «іншим», поділитися з «іншими» набула серед нас, до визволення і після нього, характеру безпосереднього, бурхливого імпульсу, який іноді навіть пересилював інші засадничі потреби; книжка ця була написана для того, щоб задовольнити цю потребу, а отже, насамперед з метою внутрішнього визволення. Звідси її фрагментарний характер; розділи були написані не відповідно до їх логічної послідовності, а за порядком нагальності фактів. Узгодження та злиття окремих фрагментів було здійснене пізніше, коли вже виник загальний план книжки.

Мені здається зайвим зазначати, що жоден з фактів не є вигаданим.

У дорозі

Фашистська міліція схопила мене 13 грудня 1943 року. Я мав двадцять чотири роки, мало розуму, жодного досвіду і виразну схильність жити у своєму мало реальному світі, населеному ввічливими примарами картезіанських ідей, щирою чоловічою дружбою та цнотливою приязню з жінками — схильності цій сприяв режим сегрегації, до якого мене змусили чотири роки дії расових законів. У собі я плекав помірковане і абстрактне прагнення бунту.

Мені нелегко було наважитись піти у гори і взяти участь у створенні того, що, на думку мою та деяких моїх друзів, ненабагато досвідченіших за мене, мало стати партизанським загоном, пов’язаним з рухом «Справедливість і свобода». Нам бракувало зв’язків, зброї, грошей та вміння їх здобувати; нам не вистачало тямущих знавців, а натомість до нас посунуло ціле море некомпетентних людей, совісних і несовісних, які приходили до нас з рівнини, сподіваючись знайти тут якусь неіснуючу організацію, фахових військовиків, зброю, а чи просто у пошуках захисту, схованки, вогнища або пари черевиків.

У ті часи мені була ще невідома мудрість, яку пізніше довелося швидко опановувати у концтаборі і згідно з якою першим обов’язком людини є йти до власної мети, застосовуючи належні засоби, а хто помиляється, мусить за це платити; тому все те, що сталося потім, я не можу не вважати цілком справедливим. Три роти чорносорочечників, які вирушили глупої ночі, щоб знешкодити інший, набагато потужніший і небезпечніший за наш загін, що зачаївся в сусідній долині, ввірвалися одного примарного сніжного світанку у нашу схованку і забрали мене в долину як підозрілий елемент.

Пізніше на допитах я вирішив визнати себе «італійським громадянином єврейської раси», бо подумав, що інакше мені не вдасться пояснити свою присутність у тих місцях, занадто віддалених навіть для «евакуйованих», і вважав (неслушно, як з’ясувалося пізніше), що зізнатися в політичній діяльності означає катування і певну смерть. Як єврей, я був висланий у Фоссолі біля Модени, де у великому таборі для інтернованих, раніше призначеному для англійських та американських військовополонених, збирали всіх тих, хто належав до численних категорій осіб, які не подобалися новонародженому республіканському фашистському урядові.

Коли я потрапив туди, тобто в кінці січня 1944 року, італійських євреїв в таборі було десь сто п’ятдесят, але всього за кілька тижнів їх стало понад шістсот. Переважно то були цілі сім’ї, яких фашисти або нацисти схопили через їхню власну необережність або за доносом. Дехто здався добровільно — бо їх довело до відчаю блукаюче життя, бо були позбавлені засобів існування або не хотіли розлучатися з чоловіком чи дружиною, яких схопили раніше, а навіть, як це не абсурдно, «щоб не порушувати закону». Крім того, там була сотня інтернованих югославських військових і ще деякі інші іноземці, яких вважали політично підозрілими.

Прибуття невеликого загону німецьких есесівців мало б викликати підозри навіть в оптимістів; проте новину цю тлумачили по-різному, не роблячи з неї найочевиднішого висновку, і тому, попри все, оголошення про депортацію застало наші душі непідготованими.

Дня 20 лютого німці провели ретельну інспекцію концтабору і привселюдно висловили італійському комісарові рішучу догану за погану організацію харчування та недостатню кількість дров для опалення; вони навіть сказали, що невдовзі запрацює лазарет. Але вранці двадцять першого лютого надійшла звістка, що наступного дня євреїв вивозитимуть. Усіх: жодного винятку. Дітей теж, і старих, і хворих. Куди — невідомо. Приготуватися до п’ятнадцяти днів дороги. За кожного, хто не з’явиться на переклик, буде розстріляно десятьох.

Лише меншість, що складалася з наївних та обманутих, вперто трималася надії; а ми знали з наших довгих розмов з польськими та хорватськими біженцями, що означає це вивезення.

За традицією до приречених на смерть застосовують строгий церемоніал, який має наголосити на тому, що будь-яка пристрасть та гнів уже погасли і що акт справедливості є всього лиш болісним обов’язком щодо суспільства, який може супроводжуватися співчуттям до жертви з боку самого ката. Тому приреченого позбавляють усіх сторонніх турбот, дають йому побути на самоті, а якщо він бажає, пропонують духовну потіху — одне слово, дбають про те, щоб він не відчував навколо себе ненависті чи сваволі, а лиш необхідність та справедливість, а разом з покаранням також і прощення.

Але нас цього позбавили, бо нас було занадто багато, а часу мало, і зрештою, за що нам було каятися і за що нас було прощати? Тож італійський комісар розпорядився, щоб усі табірні служби далі функціонували аж до остаточного оголошення про від’їзд; тому кухня працювала, наряди прибиральників виконували свої обов’язки як звичайно, і навіть вчителі невеликої школи проводили ввечері уроки, як щодня. Але домашнього завдання дітям того вечора не дали.

Настала ніч, і в ту ніч усі усвідомили, що людям, які це побачать на власні очі, жити далі не варто. Це відчули всі: ніхто з охорони — ні італійці, ні німці — не наважився піти подивитися, що роблять люди, коли знають, що мусять померти.

Кожен прощався з життям тим способом, який

1 2 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи це людина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи це людина"