Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 1. Незнайомець

Стася

– Стасю, Стасю, за тебе! Вітаємо! Нарешті ти вільна! Здоров’я, кохання, жіночого щастя! – підіймають келихи в повітрі мої друзі та оголошують мені свої тости.

Вечірка до самого ранку, нічний клуб, вірні друзі, міцний алкоголь, коханий хлопець поруч – що ще потрібно, коли в тебе подвійне свято? Мені сьогодні виповнилося вісімнадцять і я нарешті закінчила перший рік університетського життя. Було складно, іноді важко, але цей рік уже завершився, як і моє юне життя, яке в скорому темпі перейшло у доросле. Далі… не знаю, що буде далі, але від сьогодні протягом трьох місяців я буду відпочивати та насолоджуватися новим життям.

Ми сидимо на VIP диванчиках, які дбайливо замовив для нас мій хлопець. Всі говорять, розважаються, п’ють алкоголь та просто відпочивають. Але не я… я відчуваю себе ніби не в своїй тарілці. Мені дискомфортно і неприємно, хоч і випила вже келих шампанського. Та інколи навіть алкоголь не допомагає впоратися з внутрішніми проблемами.

– Вітаю, кохана, – прошепотів Артем мені на вушко й поцілував за ним.

Знаю, що хлопець уже мріє про нашу спільну ніч, але я все відмовляю йому, аргументуючи це тим, що не хочу поспішати, що варто дочекатися повноліття. От сьогодні настав цей день Х, але впевненості він мені не приніс в тому, що варто це робити, якщо я не хочу.

– Дякую, – відповідаю всім і в тому числі Артему та відпиваю ще один ковток шампанського, хоч і розумію, що він зайвий.

Натягую на обличчя вдавану посмішку та всміхаюся всім. Друзі розважаються. Відпочивають та гучно розмовляють. Але не я. Мені чогось не вистачає і я не розумію, чого. Що за дивне відчуття невпевненості? Звідки воно взялося? Я ж так чекала цей день.

Лунає гучна музика, яка майже перекрикує наші голоси. Друзям доводиться кричати, щоб їх хтось почув. Ось піднялася з місця моя найкраща подруга Ольга. Вона підняла келих догори і зібралася з думками щось мовити. Дівчину трішки хитало в різні боки, оскільки в нічному клубі ми сидимо вже більше двох годин і всі достатньо напилися.

– Стасю, дорогенька моя… – почала вона й запнулася.

Я ж всміхнулася з її поведінки. Дівчина очевидно, що сп’яніла, але хоче мовити свій тост як найліпшої подруги.

– Знаю, що ти інколи сперечаєшся з батьками за свої права, – сказала вона очевидний факт, і я опустила голову.

Хто, хто, а тато мене недолюблює. Це одночасно сумно й трохи дивно. Не дарма ж він назвав мене чоловічим іменем. Він хотів сина, проте вийшла, на жаль, донька. І тепер я відчуваю все те, що відчуває дитина, яку не любить батько.

– Але пам’ятай, що тепер ти – повнолітня і можеш жити своїм життям, а не звертати увагу на їхні заборони. Тож бажаю тобі, моя хороша, успіхів, справжнього життя, насиченого приємними емоціями, та жіночого щастя, – вона кинула погляд на Артема, але я все зрозуміла.

Подруга хоче, щоб я була щасливою з Артемом, але мені поки що це не вдається.

– Дякую, Олюню, – піднялася я, щоб її обійняти.

Дівчина обійняла мене навзаєм і, поки ми стояли, обіймаючись, мій погляд натрапив на одинокого хлопця, що сидів за барною стійкою та пив своє віскі. Він виглядав засмученим, понівеченим життям і дивився прямо на мене. Світло прожекторів осяяло його обличчя і я помітила холодний погляд засмучених очей та чорні густі брови, які сходилися на переніссі, даруючи юному чоловіку ще зліший вигляд. В нього були зціплені тонкі губи, що видалися мені зараз неймовірно красивими, але знову ж таки зажуреними. На хлопцю була розстебнута сорочка, яка оголювала його груди. На шиї висіло декілька срібних ланцюжків. Дивно, але зовнішній вигляд юнака незрозумілим чином наганяв на мене сум. Я пройнялася його болем та почала й сама журитися з нерозрозумілих причин.

Коли Оля від мене віддалилася, я втратила з поля зору того хлопця. Очевидно, він пішов з клубу, або ж поспішив до своєї компанії. Проте чому він дивився саме на мене? І чому він виглядав таким засмученим? Це не давало мені спокою. В ту ж секунду хотілося підійти до нього, розпитати про його біду, втішити, допомогти хоч чимось. Але що я можу? Я не знаю навіть його імені. Проте здалося на коротку мить, що знаю його все своє життя.

Сіла назад на своє місце, перебуваючи в незрозумілому стані. Я задумалася, що й помітив Артем.

– Що з тобою, кицю? – солодко запитав, тручись носом об моє вухо. – З тобою все гаразд? – я лиш кивнула у ствердній відповіді. – Може, ти хочеш відпочити?

– Здається, так. Я втомилася, – правдиво кажу.

– Все, хлопці і дівчата, – встав Артем і подав мені руку. Я піднялася слідом за ним. – Винуватиця урочистості втомилася й хоче відпочити. Ви можете залишатися й продовжувати пити за здоров’я Стасі, але ми з нею вас покидаємо, – мовив Артем замість мене, за що я була йому дуже вдячна.

– Гей, куди? Як так можна? Ніч і веселощі тільки розпочинаються, – обурюються хлопці.

Багатьох з них я навіть і не знаю, оскільки хлопців запрошував Артем. Але яка мені різниця? Я вже повертаюся додому і не побачу друзів Артема, як мінімум, до наступної вечірки. Тож мені начхати на їхню думку.

– Стасю, куди ти? Ми ж ще торт не куштували. Як же без іменинниці? А свічки задути? Не кожного дня виповнюється вісімнадцять, – защебетали мої подружки, Оля з Анею. – Давай, задувай свічки.