Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"
- Жанр: 💛 Короткий любовний роман
- Автор: Ксенія Стрілець
- 549
- 0
- 03.04.24
У книзі "Мій недолугий бос" від автора Ксенії Стрілець читачі занурюються у світ комедії і романтики, де головна героїня стикається з незвичайними труднощами та непередбачуваними ситуаціями. Книга пропонує не лише захопливий сюжет, а й глибокі думки про взаємовідносини та особистість головної героїні.
Головна героїня книги - молода жінка, яка працює під керівництвом недолугого начальника. Вона змушена розв'язувати навіть найскладніші ситуації, переборювати перешкоди та використовувати власний гумор і винахідливість, щоб подолати труднощі на роботі та в особистому житті.
Ксенія Стрілець - відомий український письменник, який здобув популярність завдяки своїм яскравим та гумористичним творам. Її книги читаються з захопленням і викликають посмішки у читачів, адже авторка вміло поєднує глибокі емоції з легкістю жанру комедії.
Сайт readukrainianbooks.com є важливим ресурсом для українських читачів, де представлений широкий вибір творів українських авторів різних жанрів. Читання на цьому сайті дозволяє відкривати нові літературні шедеври, пізнавати талановитих письменників та підтримувати українську культуру та мову.
Читати ще книги автора Ксенія Стрілець на нашому сайті:
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Денис
– Ти дійсно вирішила висловити своє невдоволення саме зараз? У мене сьогодні важлива зустріч, на яку я не маю права запізнюватись, – проходжу до гардеробної і починаю копирсатись у шухлядах в пошуках потрібної краватки, але вона, як у воду канула.
Коли прибиранням займалась лише Надія, яка приходила раз на тиждень, щоб привести холостяцьку квартиру до ладу, все було на своїх місцях, але з того часу, як Діана почала частіше залишатись у мене наводячи свої порядки, а якщо бути точнішим, то наводити ще більший безлад, я вже перестав сподіватись знайти потрібну мені річ з першої спроби.
– Чергова важлива зустріч, – каже кривляючись, коли заходить слідом за мною. – Як я буду дивитись друзям у вічі, коли знову прийду сама?
– Поглядом самостійної жінки, якій не потрібен провожатий на вечірку, – дивлюсь на дівчину, що ходить за мною по п’ятах пред'являючи претензії та проходжу повз.
– Але мені потрібен! – вигукує в спину і я обертаюсь. Надуває губи, наче дитина. Серйозно?! Невже це на мене колись діяло? – Всі будуть парами, а я знову буду сама, – продовжує давити на жалість, але сьогодні не той день, коли я можу піти на поступки.
– Якщо я буду ходити на всі ті вечірки, хто тоді буде працювати?
– Ти можеш найняти собі помічника, тоді в тебе буде більше вільного часу, – підходить ближче, кокетливо проводячи пальчиком там, де має бути клята краватка, а наразі присутня лише розстібнута на верхній ґудзик сорочка. – Більше часу на мене, – додає і тягнеться до моїх губ, щоб поцілувати. Чергова маніпуляція, яка ні до чого не призведе.
– Який помічник, Діано? – прибираю від себе її руки й рушаю на кухню, щоб випити кави, перш ніж цей день поглине мене. – Я підняв компанію з нуля, з двох сраних унітазів на вітрині, а сьогодні у мене зустріч з власником заводу, до якого я ледве достукався. У мене підписання контракту на носі. Мені не до вечірок.
– Якби ти стільки ж зусиль докладав до наших стосунків, як до цього контракту, то і розмови цієї б не було, – стає навпроти мене, по інший бік столу, ображено схрещуючи руки на грудях.
– Замість того щоб підтримати мене та порадіти, що бізнес йде в гору, ти видаєш мені всю цю порцію маячні про брак уваги. Якби не ці контракти, то тобі б і вдягти на ті вечірки не було б чого, – кажу те, що не має казати дорослий чоловік своїй дівчині, але сказаного не повернеш. Я ніколи не дорікав їй грошима, але ж і вона має розуміти, що вони не на деревах ростуть.
– Я рада за тебе, – каже спокійно. Її це навіть не зачепило.
Виходить, що для неї це нормальна практика, жити коштом чоловіка та ще й дорікати йому, що він забагато працює, щоб вона мала змогу не відмовляти собі в маленьких радощах. Але судячи з щомісячних сум в які вона мені обходиться, то не такі вже вони і маленькі ті радощі, як мінімум не дешеві.
– По тобі не видно, – зазначаю, поки кава біжить тонкою струйкою і наповнює чашку.
– А що я маю робити, Ден? Стрибати від радості? Якщо тобі від цього стане легше, то я можу, – каже з викликом, але на жаль не робить цього. Я б подивився раз вже на те пішло. – Ми мали разом піти на вечірку до Олени. Там будуть всі, – змінює тон на більш лагідний.
– Під всіма ти маєш на увазі, своїх подружок-утриманок чи тих мажорів, що ні дня у своєму житті не працювали, тринькаючи на вітер батьківські гроші?
– Вони не винні в тому, що у них є гроші за замовчуванням.
– За замовчуванням. Ось як ти це називаєш, – не втримуюсь і роблю ковток кави, обпалюючи язика. Халепа. – Так, вони не винні, але іншим треба працювати.
– Так значить ти не підеш зі мною на вечірку?
– Ні, блять, – роздратовано ставлю чашку на стіл, від чого кава розплескується по стільниці. Напився. – Діано, почуй мене, я тисячу разів сказав тобі, що у мене важлива зустріч від якої залежить майбутнє моєї компанії і яку я не можу перенести чи скасувати, бо вона набагато важливіша за чергове збіговисько багатих та не дуже відомих.
– От бачиш, ти знову дорікаєш їм через їх статки, – знову чіпляється за окремі слова, не намагаючись зрозуміти суть розмови. Господи дай мені сили пережити цю розмову і залишитись при здоровому розумі.
– Навіть і не думав, – кажу стомлено. Ця розмова, як горохом об стіну – марна трата часу. Якого у мене до речі немає. – Сьогоднішня зустріч дозволить розширити мій бізнес, і це важливіше ніж весь вечір слухати, як черговий Стасик зависав на Ібіці, розкидаючись грошима свого батька, а сам при цьому жодного дня не працював. – Твої друзі не знають ціну грошам, а мені доводиться впахувати, щоб мати те, що я маю.
Сподіваючись на цьому закінчити розмову, йду в коридор та взуваю туфлі. Але Діана не збирається відступати та слідує за мною.
– А який в цьому сенс, якщо ти постійно працюєш і не відпочиваєш? Ми за минулі пів року навіть нікуди не літали відпочивати. Маринка вже двічі була в Еміратах, а ми до задрипаної Туреччини ніяк не доберемось.
– А ми й в задрипаній Туреччині не відпочили нормально минулого разу, бо ти постійно вешталась зі своїми друзями, – ловлю себе на думці, що сперечаюсь з нею, як ті баби на базарі. Коли я до такого докотився?
– А що мені було робити? Цілий день лежати поруч з тобою на шезлонзі?
– Та хоч би й так, адже ми поїхали туди разом. Я хотів спокійно відпочити зі своєю дівчиною, а не стрибати з однієї вечірки на іншу в компанії малознайомих мені людей, – кажу на підвищених тонах і ми обоє замовкаємо.
Коли все стало так складно? Куди поділась легкість в наших стосунках? Коли ми перестали чути та розуміти один одного? Коли вона стала такою меркантильною? Ми зустрічаємось трохи більше як рік, невже цього замало, щоб краще пізнати один одного. А може навпаки, саме стільки часу потрібно, щоб впевнитись, що людина яка була поруч з тобою весь минулий рік зовсім не та з якою ти б хотів провести наступний рік. Здається від часу це не залежить і мабуть, треба передивитись свої погляди на життя. Дивлюсь на неї й не бачу нічого, ні розуміння, ні підтримки, ні кохання, якщо воно взагалі було. Розвертаюсь і виходжу з квартири.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець», після закриття браузера.