Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

— Доця, ти така у мене красива, — мати погладила мене по голові. — Ну, будь ласка, посміхнися. Це ж твоє весілля.

Подивившись в дзеркало, єдина річ, якою я хотіла б зараз зайнятися, — якомога дужче закричати. Але я не можу собі цього дозволити. Знаходячи в собі крихту самовладання, я видавила посмішку.

— Так, мати, — погодилася я.

Вона видихнула, похитавши головою.

— Я залишу тебе. Батько прийде через десять хвилин, — після чого вона попрямувала до дверей. Взявшись за ручку, вона, не повернувши її, оглянулася. — Ти ж знаєш, що я тебе дуже люблю.

Брехня. Все до єдиного слова — неправда.

— Я знаю, — на відміну від справжньої відповіді, сказала я.

Вона посміхнулася мені та вийшла з кімнати.

Стоячи перед дзеркалом, я дивилася на свої понурі очі, які були замасковані макіяжем. Він зробив мене на п'ять років дорослішою і сховав сліди моєї правди, про яку усі мовчать. І лише сьогодні моє волосся не було вкладене в скромній зачісці. Кучері вільно розкидалися на плечах. Все життя мені твердили, що скромна дівчина повинна заплітати волосся. Та цього разу батько зробив виняток. Сьогодні зіпсується усе моє життя, і мене вирішили упакувати як новорічним подарунком, яким, по суті, і була.

Через тиждень я мріяла піти до університету. Стільки років старанно вчилася, і все для чого? Аби дізнатися, що мої батьки давним-давно мене заручили. І здобула я повну середню освіту тільки тому, що такий закон в цій країні. Та як довго ми б не жили тут, свої коріння не вирвеш. Гірко усміхнувшись, я подивилася на весільну сукню. Вона була розкішна, а її верхня частина була вся в діамантах. Талія ж була перев'язана червоною стрічкою, що нагадувала бантик на подарунковій коробці. Як все іронічно в моєму житті.

Несподівано двері відкрилися. Я вже гадала, що час підійшов. Та подивившись в дзеркало, очі округлилися. Замість батька в відображеному склі я побачила незнайомого мені чоловіка. Я різко обернулася до нього. На ньому був темний костюм трійка. Можна було подумати, що він гість і помилився дверима. Та він не поспішав виходити. Натомість він зайшов в середину, зачинивши за собою двері.

Чоловік, оцінюючи, розглядав мене. Я помітила, що він доволі привабливий: високий брюнет з міцним тілом і темно-карими очима, й короткою щетиною.

— Ви хто? — збентежено запитала я.

Його тінь накрила мене, коли той наблизився. Я насторожено спостерігала за ним.

— Наречений… — серйозно сказав він. — Дівчини, яка зраджує мені з твоїм нареченим.

Мої брови піднялися. Що? В мого нареченого є коханка?

— Ви маєте на увазі, що вона зраджувала вам з ним?

Будь ласка, хай скаже, що Рустам не бере мене за дружину, маючи іншу.

— Ні. Я маю на увазі, що вони у двох вийшли разом з туалету двадцять хвилин тому. І обидва сьогодні одружуються. Тільки ось на різних партнерах.

Не втримавшись на ногах, я з шумом опустилася на стілець. Аллах… За що мені це все. Батько не міг не знати, що Рустам має коханку.

— Іронія, правда? Наші наречені разом зраджують нам в день весілля — продовжив поглядом пропалювати мою маківку.

— У вас сьогодні весілля? — понуро запитала я.

— Мало бути. Очевидно, ні в кого його сьогодні не буде.

Я усміхнулася. Наявність коханки у мого нареченого не зупинила мого батька. Взявши емоції під контроль, я піднялася.

— Я дуже вдячна вам… за те, що сказали мені це, — ввічливо відповіла йому, піднімаючи голову, аби бачити його очі. — Прошу вас… покиньте приміщення. У мене розпис через десять хвилин. Якщо вас побачать в мене, будуть проблеми.

Мій голос був надірваним. На руках і спині досі були сліди батькового виховання. Боюсь уявити, що буде, якщо він застане мене наодинці з чоловіком.

Незнайомець дивився на мене як на божевільну.

— Тобто тобі байдуже? — сказав, пальцем вказуючи на двері. — Ти зможеш зараз піти й зв'язати з ним життя? — він чітко вимовляв кожне слово пильно спостерігаючи за мною.

— Ви перший, хто запитує мене це, — гірко відповіла, опустивши голову та відвернувшись.

Яка йому взагалі різниця? Аллах... Хай просто піде геть.

Поки я сліпо дивилася собі під ноги, він стояв нерухомо, як гора.

— Ти так говориш, ніби це не ти приймала рішення вийти заміж.

Я завмерла.

— Тебе, що… — його голос змінився, і він зробив крок до мене. Я уся напружилася. Дуже близько. — Тебе проти волі видають заміж?

Я стиснула тканину сукні в кулак. Він перший, хто назвав речі своїм іменем. Я мовчала, адже і так все зрозуміло. Що тут взагалі можна сказати? Усе, що я могла, вже казала батьку, матері, навіть братам, а врешті-решт нічого.

— Подивись на мене, — його голос був на пару тонів нижчим, ніж раніше, та я не обернулася. Не можу. — Подивись на мене, — наполегливіше продовжив він, і я зробила це.

Повернувшись до нього, я змусила себе подивитися в його очі. Він був шокований, і його очі відображали такі емоції, з якими на мене ще ніхто не дивився: злість, турбота чи жалість?

— Виходь за мене, — видавив на одному видиху.

Я величезними очима глянула на нього.

— Що?

— Я пропоную тобі самій вибрати чоловіка.

Я примружила очі й відступила на крок.

— Ви не схожий на рицаря, щоб допомагати мені безплатно.

— Навряд чи я рицар. Це взаємодопомога, — він був рішучим. — Ти допоможеш мені відімстити, а я вкручу носа тим, хто неволить тебе.

— Я не хочу бути іграшкою…

— А зараз ти хто? — наголосив на болючій правді. — Все, що тобі потрібно знати, це, що я не з тих, хто грає людьми. Вирішуй. Згідна?

В середині був шторм. Страх не підкоритися батькові не покине мене навіть, якщо я буду за спиною цього чоловіка. Навіть якщо я буду його дружиною. Але я не хочу жити зі страхом все життя.

— Так… — ледь чутно відповіла.

Він кивнув.

— Паспорт з собою?

Я кивнула і підбігла до столика. Батьки настільки звикли, що я не піду проти них, що залишили його зі мною. Забравши документи з сумкою, я підійшла до нього.