Читати книгу - "Оновлені почуття, Ірина Айві"

Глава 1

Глава 1

Одеса 2017

Травень

 Повний місяць доволі  яскраво освічував берег Чорного моря. Складалося враження, що він наче  опустився в морську глибину, щоб погойдатися на хвилях. Ця краса здавалася просто нереальною. Вона заворожувала й притягувала. Від неї не можливо відірвати погляд.                    

Бурхливе море дарує спокій. Хіба таке може бути? 

Втягнувши носом повітря я не відчув запаху вітру, свіжості чи морської солі. Дивно, але в повітрі кружляв не морський запах, а запах ... півоній. Так, ... так, ... саме півоній. Мабуть, десь поблизу на одній із клумб готелю розлилися пахощами кущі з доволі тонким та незвичним ароматом. 

Тихо, ... лише легкий плескіт хвиль бентежить вечірній спокій. Хочеться підкотити штани й пройтися уздовж узбережжя. Відчути, як вода пестить шкіру, але до блиску начищені туфлі не дають виконати маленьку забаганку. Та й вода, як для цієї пори року ще досить прохолодна.               

-- Дане, вибач, що порушую твій спокій, але Владислав Юрійович телефонує. Каже, що не може зв'язатися з тобою. Просить, щоб ти негайно приїхав до нього. Він зараз у <<Голубій гавані>>.

-- Я знаю! Скажи, що буду через десять хвилин, -- різко  повернувшись іду до автомобіля. 

Цікаво, що за важливі справи з'явилися у мого батька якщо він викликає мене мало не по серед ночі? Я ж казав йому, що планую поїхати в клуб. 

Я в Одесі всього на кілька днів, а потім назад до столиці. Є у мене тут одна справа на мільйон і схоже саме зараз настав час її вирішення. 

Олексій вправно та впевнено веде автомобіль дорогою уздовж моря, яка приведе нас до одного із готелів нашої сім'ї. Я спеціально попросив Олексія зупинитися неподалік Голубої гавані, саме в тому місці де немає галасливих туристів. 

-- Олексію, не потрібно заїжджати на територію готелю. Я не збираюся затримуватися у батька, бо вже спізнююся до клубу. Наша розмова буде короткою.

-- Як скажеш, бос. 

-- Я ж просив мене так не називати. 

-- Ок, Дане! Ти лише не здіймай кіпеш, бо я тебе знаю. На рівному місці розведеш багаття, а загасити нічим.

-- Якщо знаєш мене до молекул, то не провокуй, -- буркнув я, висунувши голову у відкрите вікно. 

Легкий вітер розвіював неслухняне волосся, даруючи відчуття польоту та свободи.

Усю дорогу до готелю мене з'їдає цікавість, що ж такого важливого зібрався обговорювати  тато о такій пізній порі, і чому він раптом приїхав до Одеси? Чому йому не сидиться вдома якщо всі справи він давно передав мені й лише зрідка втручається у наш сімейний бізнес? 

Можливо мама прополоснула йому мізки і він знову торочитиме про одруження, онуків та іншу єресь про яку я нічого не хочу чути. Я спокійно прожив тридцять два роки у статусі холостяка й в мої плани не входить щось змінювати. 

Мені не потрібен емоційний зв'язок з партнеркою, регулярні скандали чи підозри у зрадах,  достатньо насолоди яку може дарувати красиве доглянуте тіло. Сьогодні одна, завтра інша і ніякого душевного болю чи розчарувань. В кохання до гробу я більше ніколи не повірю. 

 Жінки створені для задоволення і не більше. Доказом таких тверджень є мої батьки.

 Колись мій тато подарував мамі надію, а потім забув про те, що обіцяв зробити її щасливою. Вона все життя кохає його та вірить, що настане день і він згадає всі свої обіцянки, а поки смиренно терпить вареницю коханок, які змінюються мало не щодня. Мабуть, і я такий, як мій батько, але все ж між нами є одна відмінність, я ніколи нікому не даю надії. З тих пір, як її у мене відібрали, цього слова для мене більше не існує. 

-- Привіт, тату! Що за поспіх? У мене плани на вечір, -- мало не вриваюся до батькового люксу, не хвилюючись, що можу застукати його у компанії якоїсь безмозкої модельки якій вистачає розуму лише на сексуальні ігри з перестарілими мільйонерами.

-- Проходь,  сину! Є важлива розмова.

-- Знову мама накапала? Ну чому їй спокійно не листати журнали замість того, щоб втручатися в моє особисте життя? 

-- А ти здогадливий, -- усміхається батько,  плеснувши собі у склянку коньяку. -- Будеш?

-- Ні! Сьогодні мені потрібен холодний розум.

-- Мама хоче онуків. 

-- А я тут до чого? 

-- Ти наш єдиний син. 

-- Тату, і що з того. Я зараз не готовий створювати сім'ю. Чого ти так дивишся? Мене все влаштовує, -- злюся, бо в очах батька бачу, що розмова не закінчена. 

-- Ти знайдеш дівчину та одружишся. Крапка! Далі так продовжуватися не може. 

-- Чому ні? Ми з тобою граємо на рівних, тату. 

-- Ти помиляєшся, Дане. У мене є твоя матір і ти. А, що у тебе? Ти досі трахаєш моделей і далі  готельного номера їх не заводиш. Скільки можна? Тобі давно пора забути  минуле й почати жити реальним життям. Та дівчина ...

-- Не смій! Не смій про неї згадувати, -- попередив я  батька.

-- Добре, не буду, але все одно скажу те, що хочу. Дане, якщо найближчим часом ти не представиш нам майбутню невістку я зміню заповіт, повернуся до роботи й байдуже,  що зі своїми обов'язками ти справляєшся на відмінно. 

-- Це мама тебе напоумила? Звісно, це її рук справа, -- нервував я, міряючи широким кроком готельний номер, не в змозі встояти на одному місці.

-- Ти знаєш, що у мене є слабкості, але я кохаю твою матір і вважаю її розумною жінкою, тому у цьому питанні цілком погоджуюся з нею. Дане, тобі пора завести сім'ю.

-- Тату, ти так кажеш ніби це завести кота чи собаку. Дружина це не хом'як якій буде достатньо жмені сіна у клітці.  Кажу, я не готовий. Я не зможу жити з жінкою до якої нічого не відчуватиму. 

-- У тебе є один місяць. Все, розмова закінчена. Біжи у свій клуб й шукай чергову розвагу на вечір та не забувай про відлік часу. Стрілки годинника рухаються тільки вперед.  

Ні, нізащо не терпітиму ультиматумів, особливо якщо вони від мого рідного батька. Я давно виріс з віку хлопчика на побігеньках і усі рішення приймаю сам. Ніхто немає права вказувати мені як жити, навіть рідні батьки.