Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 1

Високий лорд почував себе одночасно збентеженим, ураженим, роздратованим, засмученим і розгубленим.

А як ще йому було почуватися, якщо той, кого він вважав своїм найвідданішим соратником, хто завжди його розумів і в усьому підтримував, на кого він завжди покладався як на самого себе, відмовився розділити з ним тяжку ношу!

До того ж відмовився навідріз!

І хай би ще причина відмови була поважна… Наприклад, перелом обох ніг чи заразна хвороба.

Якби причина була в першому чи другому, Ніколас би зрозумів і анітрохи не образився б.

Що він звір, чи що, змушувати найкращого друга танцювати на зламаних ногах? І звісно ж, він не став би ризикувати здоров’ям оточуючих, випустивши до них заразного хворого!

Однак, у Маріуса і ноги були цілі, і навіть слабенької застуди не спостерігалося!

Цей зрадник просто раптом згадав, що в нього окрім обов’язку підданого, щирої відданості та лояльності є ще й моральні принципи, і тому він взяв та заявив:

– Вибач, Нік, але дівчата прибули на відбір заради тебе. І прибули вони ризикуючи своїм життям. Тому по два танці із кожною – це щонайменше, чим ти їм зобов’язаний.

Ну от і що залишалося робити кинутому напризволяще кращим другом засоромленому Високому лорду, якщо він розумів, що друг цей – має рацію, сволота? І якщо до того ж, у глибині своєї егоїстичної душі, Високий лорд був людиною шляхетною та сумлінною.

І все ж таки цих глибоннодушних шляхетності та сумлінності не вистачало на те, щоб змиритися з необхідністю відтанцювати ЦІЛИХ двадцять два танці. Двадцять з яких Ніколас взагалі танцювати не хотів. Бо не розумів, навіщо йому витрачати безцінний час танцюючи з усіма, якщо йому цікава лише одна дівчина з одинадцяти. Які можуть бути танці, якщо в нього вбивцю не спіймано, змову не розкрито і взагалі справ вище за дах!

Отже, Ніколасу не залишалося нічого іншого, крім як знайти спосіб, як так зробити, щоб і йому було добре і потенційних наречених своїх – не тільки не скривдити, а й вчинити з ними максимально благородно!

До його честі слід зауважити, що думав він не довго. Та й про що тут було думати, якщо відповідь лежала на поверхні.

Йому аж одинадцять наречених не треба. І навряд чи він сам потрібен усім одинадцяти, самокритично розсудив скромний він. Отже, чому б не надати безприданницям, які приїхали сюди за багатим та родовитим чоловіком, ширший вибір? Тим більше що це можна обставити як перший етап конкурсу. На тільки ж посмертно їм з конкурсу вибувати!

До речі, про посмертно. Хтозна, можливо, дівчата, якщо вони не зовсім ідіотки, вже й самі пошкодували, що приїхали, й тому усі дружно скористаються нагодою. І на цьому, якщо боги змилуються, відбір і закінчиться, – з надією подумав він і посміхнувся, уявивши собі вираз обличчя двоюрідного пра-пра-пра діда, коли той зрозуміє, яким саме буде перший тур відбору: – Дідусь просто оскаженіє! Але так йому інтригану і треба!

Задоволений собою Високий лорд розплився в усмішці, побачивши яку його надмірно совісний друг тут же попередив:

– Не знаю, що ще ти задумав, Нік, але я в цьому участі не візьму, навіть якщо ти пригрозиш мені плахою! – відважно заявив він.

– Не візьмеш, так не візьмеш, – легко погодився Високий лорд і з усмішкою прокоментував: – Тим паче, що тобі ніхто нічого й не пропонує. Тому що ти, по-перше, не достатньо родовитий, по-друге, не достатньо багатий, щоб стати гідною партією одній з моїх наречених. А от, наприклад, барон Хродгейр, граф Ейрік, барон Егіль, лорд Скулних… – посміхаючись усе ширше та ширше, перелічував він гідних кандидатів у чоловіки своїм нареченим, глузливо глядячи на свого капітана, очі якого дедалі становилися більшими.  

Однак замість того, щоб посвятити друга у свої плани і усе йому пояснити, злопам’ятний Високий лорд скомандував: – Ну і чого ти на мене уставився як баран на нові ворота? Записуй, давай! Чи ти мені тепер не тільки не друг, але й не персональний помічник теж?

Маріус хмикнув, несхвально похитав головою, зморщивши при цьому чоло й насупившись, але те, що йому наказали, таки зробив. Точніше, почав робити. Узяв у руки перо й приготувався записувати.

Вкотре глузливо усміхнувшись, Ніколас продиктував ще шість імен.

Усі десять лордів були молодими, привабливими зовні, достатньо багатими та неодруженими.

Дописавши останнє з імен, капітан знову хмикнув й очікуючи подивився на Високого лорда. От тільки як він не старався приховати свої почуття, ні байдужим, ні шанобливим він не виглядав.

Вкотре посміхнувшись Ніколас нарешті не витримав й посвятив друга у свої плани. Проте той радіти не поспішав.

– Вони мають тільки одягнутися, як ти? Але при цьому жодних ілюзій чи масок? – уточнив педантичний та совісний капітан.

– Жодних ілюзій чи масок, жодних фальшивих імен, – підтвердив Високий лорд. – Моя ідея у тому, щоб надати дівчатам вибір, а не ввести їх в оману.

– Гммм, які у тебе виявляється таланти! – посміхнувся Маріус, який тільки після цих слів друга дозволив собі розслабитися. – Не знав би напевно, що спочатку тобою рухали егоїзм й пофігізм щодо дівчат, зараз захоплювався б твоїм благородством!

Ніколас закотив очі й насмішкувато поцікавився.

– Це був натяк на те, що я маю сказати тобі спасибі?

– Від тебе дочекаєшся! – пирхнув Маріус. – Швидше, це я маю сказати тобі спасибі за те, що ти до мене прислухався, а не в карцер відправив.

Ніколас закотив очі і, ні словом не збрехавши, пробурчав удавано скривдженим голосом.

– Навіть і в думках не було ні про який карцер! Я ж не самодур якийсь, щоб на правду ображатися! Я, щоб ти знав, взагалі не образився! Просто вигляд зробив! А ти, наївний та довірливий купився! Гаразд, годі вже язиком тріпати, – голосом, що раптом став серйозним, резюмував він й нагадав: – Бал вже за чотири години, а нам ще потрібно розіслати десять вісників, щоб…

Вимогливий стукіт у двері змусив його перерватися.