Читати книгу - "Обираю тебе, Лоре Лея"

Я напишу про це, щоб закохатись в тебе знову.

— Алло, Слав, я вже добігаю!

— Добре, Ліро. Чекаю біля готелю КИЇВ в центрі.

Слава чекає на мене, Господи!

Ніяковію, млію і вогнем зсередини вигораю. Цей хлопець і мої стосунки з ним такі незрозумілі. Ми щовечора розмовляємо телефоном про все і ні про що, вже багато місяців поспіль. Навіть гуляємо в одній компанії, але Слава не хоче, щоб про нашу особливу дружбу знали інші товариші.

Трохи неприємно, але байдуже.

Коли ми в нього вдома, чи в мене, весь світ звужується до цих моментів. До його долонь на моєму тілі, до його чуттєвих губ. Вони такі ніжні і солодкі, що від одного дотику мене прострілює струмом по всьому тілу.

От знову! Тільки подумала про це і мало не перечепилася через бордюр, дідько! 

Це вперше, коли Слава покликав мене на справжнє побачення та ще й в центрі міста! Серце щемить від теплих емоцій, бо я думаю, що він нарешті запропонує мені зустрічатись без усіх цих обмежень. Не ховаючись від інших. Боже…

Руки трусяться. Я вдягла люблену сукню і туфлі на підборах, нафарбувалася і почуваюся такою дурепою. Щасливою. Підбори точно зайві, бо ходити на них я не вмію, але байдуже! Все байдуже, коли до нього біжу.

Помічаю свого Славу в натовпі одразу. Широкі плечі, обтягнуті сорочкою, ці його джинси, що ідеально сидять на пружній дупці. Довге русяве волосся розвівається вітром, тулюся до нього міцніше, коли обіймаю при зустрічі.

— Привіт! — белькочу замріяно, він ж коротко киває і поводиться якось відсторонено.

Лише потім я розумію, що хлопець не сам. Його кращий друг Тоха розмовляє з кимось по телефону неподалік. То ми будемо не тільки удвох? Неприємний укол ревнощів та легкого розчарування гепає в груди, але я швидко заспокоююсь. Поруч зі Славою можуть бути лише приємні хвилювання.

— Маєш гарний вигляд, Ліро!

Робить комплімент, але сам на мене не дивиться. Та що власне відбувається? Дивне відчуття, трохи неприємне, не кидає мене. Знову себе накручую на порожньому місці. З іншого боку ми йдемо на студентську вечірку до нічного клубу, там точно знайдеться мить для нас двох, щоб побути трохи наодинці, так?

В клуб ми йдемо пішки, хлопці жартують, а я насолоджуюсь теплим вечором і постійно кидаю закохані погляди на свого хлопця. Манить, в ньому мене приваблює все: впевнена хода, спортивні руки, плечі… 

Боже, в усьому винні його плечі, бо одразу згадуються миті, коли мої пальці з силою чіплялися за них на останньому подиху…

— Прийшли, дами вперед!

ПРОВОКАТОР — одне з найпопулярніших місць для тусовки в нашому місті. Ритмічна музика, купа яскравих хлопців та дівчат на танцполі, але ми з друзями прямуємо до другої зали, більш затишної зі столиками.

Здається, там працює якась знайома Антона. Саме це я розумію з короткої розмови. Слава бере мене за руку, щоб не загубити в натовпі і лише про це я можу думати декілька секунд. Один дотик, а серце наче скажене вистрибує з грудей.

Відпускає, і мені одразу стає так холодно і не по собі, що хочеться вити. Стримую свої емоції та озираюсь довкола.

Нас зустрічає усміхнена дівчина, чиє обличчя мені здається на диво знайомим. Марина, вона дівчина Артема. Прекрасно, отже буде ще і він? От тобі й побачення зі Славою…

Замовляємо якісь напої, Слава дуже активно та весело щось обговорює з цією Мариною. Мене ніби не існує. Мабуть, моє невдоволене обличчя говорить за мене, бо Тоха замовляє мені ще один коктейль, сідає надто близько і розповідає якийсь тупий жарт.

Відсторонено посміхаюсь, бо єдиний чоловік, чия увага мені зараз потрібна, абсолютно не зацікавлений моєю персоною!

А далі відбувається те, що розриває мій мозок абсурдністю ситуації. Наче у сповільненому фільмуванні я спостерігаю за тим, як мій Слава спрагло цілує Марину в губи. Глибоко, погладжуючи її тіло долонями, впевнено торкається її стегна і мало не саджає верхом на себе.

Забуваю як дихати. Це не може бути правдою!

Абсолютне нерозуміння, німе питання “чому” та глухий біль всередині мене створюють серію вибухів душевного болю, розчарування і зрештою прийняття. Не дивитись на них не можу, дихати не можу. Здається я навіть рухатись більше не зможу.

Мені б сховатись, мені б стиснутись до розмірів порожньої склянки, щоб якийсь офіціант непомітно виніс мене звідси.

Чому? Навіщо я тут? Що він хотів цим мені показати?

Солодка парочка цілується далі, дістаючи закривавленого ножа з мого серця, щоб вкрутити його знову і знову з новою силою. Відчуваю все саме так. Це якесь суцільне знущання, та моя агонія безглузда. Я не можу нічого зробити.

Лише дивлюся.

Ще вчора він так само цілував мене на простирадлах в себе вдома. Пестив тими самими долонями.

Тихо закипаю всередині і думаю, що більшого душевного болю я сьогодні не відчую. І це чергова помилка, чергова болюча помилка…

Бо далі стає набагато гірше...