Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Чужа долоня на моїй спині штовхає у напівтемний кабінет. Скупе світло від настільної лампи не дозволяє все детально роздивитися.

— Підійди!

Чую хриплий голос й несміливо роблю крок. Мої коліна тремтять, а серце шалено калатає, відбиваючись відлунням у скронях. Я не бачу, хто сидить на широкому шкіряному кріслі. Воно розвернуте до мене спинкою, а уява вимальовує моторошного чоловіка, з волі якого я опинилася тут. Терпляче чекаю подальших вказівок та боюся видати хоч звук. Він, не дивлячись на мене, давить сталевим голосом:

— Знаєш, чому ти тут?

Уловлюю знайомі нотки й не вірю власним вухам. Не може бути! Переконую себе, мені здалося, це не ВІН! Змушую себе заспокоїтися та швидко даю відповідь:

— Мій чоловік винен вам гроші. Не хвилюйтеся, ми все віддамо. Дайте нам кілька днів.

— Ти знаєш, про яку суму йдеться?

— Не зовсім, — боячись почути суму, прикушую губу мало не до крові. Я тільки сьогодні дізналася про борг, коли два амбали заштовхали мене в авто та доставили сюди.

— Триста тисяч євро, — наче грім лунає з його вуст. Не знаю, що вражає мене більше: захмарна сума, чи знайомий голос. Найгірше — я навіть не підозрюю, для чого Роман позичав таку суму та де її подів. Чоловік продовжує говорити з натиском, — де ти знайдеш такі гроші за кілька днів?

Ніде. Я прекрасно це розумію, проте з усіх сил не показую цього. Бажаю уникнути відповіді й запитую те, що турбує мене найбільше:

— Мій чоловік у вас?

— Так. Ти ж розумієш, що такі суми не пробачаються. До речі, його квартира вже півроку як моя. Він її заклав, коли позичав гроші.

Я приречено заплющую очі. Тепер зрозуміло, чому Роман досі не приписав мене у себе. Півроку. Саме стільки часу минуло, як ми одружилися. З кожним словом я впевнююся у своїх здогадах — у кріслі сидить зовсім не незнайомець. Намагаюся не показувати свою обізнаність та почуватися впевнено:

— Ми віддамо цю суму. Звісно, не одразу, потрібний час…

— Я вже чув від Романа, довго чекав, але грошей так і не побачив, — він навіть не дозволяє мені договорити.

Крісло різко розвертається і я бачу ЙОГО! Мені не здалося, це справді був він. Трохи змужнів з часу останньої нашої зустрічі. На обличчі з’явилася щетина, карі очі хижо зіщулилися, а темне волосся зачесане назад. Недбало закочені рукави білої сорочки не приховують татуювань на мускулистих руках. Моє серце спалахує вогнем та обпікає нутрощі. Вродливий, зараза. Ще навіть більше ніж колись. Роки пішли йому на користь. Одразу згадую як він підло вчинив зі мною і на мене накочує злість. Сама не знаю для чого, шепочу його ім’я:

— Лук’ян?

— Ну, не брат-двійник. Ти знаєш, що у мене його немає, Аліно, — протягує кожну букву мого імені, наче смакуючи.

По тілі бігають знайомі мурахи, які вміє викликати лише він. Хочеться бити його кулаками в груди, видряпати очі, та змусити страждати так само як страждала я. Гнівно насуплюю брови:

— Не чекала тебе тут побачити.

— Земля кругла, — злегка всміхається, але у тій посмішці немає й крихти доброзичливості. Це скоріше посмішка хижака, який готується кинутися на жертву. Він підводиться та різко констатує, — ти вийшла заміж.

— Вийшла, — важко ковтаю і з моїх вуст зривається швидке торохкотіння, — я не знала про борг, інакше, щось вигадала б. Ми повернемо тобі гроші, тільки відпусти Романа. Прошу, — злегка шморгаю носом та роблю жалісливе обличчя. Раніше це діяло на нього безвідмовно. Раніше, проте не зараз. Лук’ян злісно хмикає:

— Оскільки ми не чужі люди, то для тебе зроблю виключення. Пропоную тобі відпрацювати борг.

— Звісно, — полегшено видихаю. Лук’ян виявився не таким монстром, як я гадала, — я закінчую магістратуру і можу працювати на тебе. У мене диплом економіста, я багато знаю і швидко вчуся.

— Відпрацювати не так, — його вуст торкається звіриний вискал, наповнений хіттю. Я завмираю та боюся дихати. Чоловік різко наближається до мене:

— Ти кохаєш його?

— Так, — не вагаючись, впевнено карбую слово.

— На що ти готова піти, щоб зберегти йому життя та відпрацювати борг? — чую таке і тамую подих.

Мовчу, уважно дивлюся як він наближається та за талію притискає мене до себе. Тілом одразу прокочується згубна спека, котра випалює почуття. Я суплю брови:

— Чого ти хочеш?

— Подаруй мені ніч, — зривається з його вуст і він тягнеться до мене за поцілунком. Паніка розпалюється у грудях. Та як він сміє? Сволотина! Щоб не впасти, висовую руку й намагаюся схопитися за стіну. Натомість долоня знаходить на комоді щось зовсім інше. Не роздумуючи, стискаю та замахуюся на чоловіка. Несподівано для себе, вдаряю Лук'яна по голові горщиком з кактусом.

Любі читачі!

Рада вітати вас на сторінках моєї книги. Аліна виявилася міцним горішком і ще попсує нерви нашому самовпевненому герою. Буде цікаво! Додавайте книгу до бібліотеки, щоб не загубити. Буду вдячна, якщо тицьнете на сердечко. Ваша підтримка дуже важлива для мене.