Читати книгу - "Нарешті віддячились!, Керницький Іван"

Вже від непам'ятних часів мешкання панства Чабанів при Евню "С" не бачило такого достойного скупчення гостей. На той приклад, кум Соловій з Пасейку, був тут останній раз ще за прогібіції, коли в оцих скромних, чотирьох стінах зовсім задовільно працювала хитро законспірована горальня, або т. зв. "спікіза". Але ж на Соловію далеко не вичерпувалась листа гостей: прийшла кума Текля з своїм росіяном, містер Татух із жінкою та з донькою, приїхала з Бейону Чабанишина сестра, Мері, не враховуючи кума Майка, що заскочив тільки на хвильку і мусів відійти, бо робив уночі.

З якої ж це нагоди зібралося таке знамените товариство, що за оказія скоїлась в панства Чабанів — весілля, христини, чи уродини? Ні, це якраз нині вполудне панство Чабани відібрали з корабля своїх скитальців і зробили на їхню честь прийняття, скликали рідню і знайомих, щоб гідно вшанувати новоприбулих на землі Вашінґтона.

Як і годиться при таких оказіях — гості не прийшли з порожніми руками. Тітка Мері з Бейону, що мала там свою ґросерню, притаскала цілу шинку і печеного індика, вагою з п'ятнадцять фунтів, Теклин росіянин накупив пива, а кум Соловій, як ніколи ще не бувало приніс батлю горілки, яку, зрештою, помаленько сам вицідив. А вже всякого шмаття, білизни, черевиків, капелюхів та іншого теремешля нанесено стільки, що завалено ним цілий Чабанишин "будуар", або так званий "бедрум".

Ну, шмаття — шматтям, черевики — черевиками, та без того, звичайно, не обійшлося, щоб цей, чи той гість, або гостя не потрясли калиткою… З-поза столу раз-у-раз піднімалися то лисавий містер, то круглобока лейді, кивали пальчиком — раз на пана Вільшанського, то на паню Вільшанську, і відпроваджували її, або його в темний куточок. Там якось таємничо перешіптувались з ним, або з нею, ніби вибачалися за щось, врешті витягали скрученого в трубку банкнота, втикали до руки їй, або йому, а потім ще довго потрясали його, або її рукою, кажучи наприкінці: "Це на щастя! На початок"!

Містер Чабан так, на око, підраховував, що його скитальці мусіли нині сколєктувати принаймні 200 доларів! Розуміється, від такого Соловія не багато їм капнуло, бо той дід сам не мав звідки, в тім був трохи лівий і не любив ґрінорів, але, наприклад, тітка Мері з Бейону напевно добре їх поблагословила. Взагалі атмосфера була дуже тепла та зворушлива, а серця і душі цих добрих, щирих людей відчинялися на привітання скитальців все ширше і ширше, чим довше поза північ протягалося влаштоване на їхню честь "парі".

— Ой, та їжте ще, мої дорогенькі! — це Чабаниха вже не знати котрий раз припрошувала скитальську пару до п'ятнадцятифунтового індика. — Беріть, прошу. Посягайте по тойку!..

— Та й попивайте пивом, — помагала їй сестра Мері з другого боку. — Пиво ґуд, ви там, в краю, напевно ніколи пива не пили?

— Но, Мері, того вже не кажи! — запротестував господар хати. — Щоб український дипломат, який самого Франца-Йосифа бачив і з різними міністрами здибався — ніколи пива не пив?

— Так, це правда, що пив, але не таке, як американське, — посміхнувся дипломатично інж. Вільшанський.

— Ну, чи я не кажу: дипломат! — містер Чабан гордо блиснув очима та повів задоволеним поглядом по рум'яних обличчях гостей. — Чи ви собі це завважили: все, що американське, він хвалить, а не критикує, як інші новоприбулі! Джордж, так далі роби, а ти будеш ол райт. Ну, ну, розповідай, як там було!

Інж. Вільшанський тримався коло столу рештками духової відпорности, бо його фізичні сили вже давно вичерпались. Дванадцятиденна подорож кораблем до цього краю надії, під час якої морська слабість, переплітана бігункою, не опускали його ні на день, підкосили його дощенту і перемінили в ідеальний кістяк, тільки для формальности обтягнений шкурою. Гострі шлункові болі, з легким підозрінням на улькуса, різали внутренности так безмилосердно, що, моментами, він зовсім затрачував притомність. А тут треба було від полудня їсти, пити, курити міцні, як терня, цигари, вітатися, пращатися, по сто разів запевняти всіх, що любить Америку та розповідати історії без кінця… Та сердечність його спонзорів і їх приятелів була така зворушливо-роззброююча, а їхня радість з його приїзду така щира-непідроблена, що він радо приносив із себе жертву, з витривалістю мучеників з доби Нерона.

Так, він бачив, що панство Чабани бажають показатися перед друзями заграничним набутком, хочуть дати їм зрозуміти, що вони не спровадили якогось там сірого діпіста, безштанька, яких приїжджають тисячі, а грубшу шишку — українського дипломата! Тому то містер Чабан з такою наполегливістю заохочував інженера: "Ну, ну, Джордж, розповідай, як там було!"

І послушний Джордж вже, може, десятий раз від початку розгортав перед цими добрячими "бадями" та їхніми супругами довгу, барвисту ленту свого життя.

Розповідав, як то він, закінчивши студії в Відні (коло Бурґу, де сам цісар мешкав! — підсунув з боку мр. Чабан) дістався за великою протекцією на працю у Львівському Намісництві. Та незабаром вибухла перша світова і він пішов на італійський фронт. ("Джордж був за капітана!" — добавив мр. Чабан, підтягаючи його ранґу на два ступні догори). Коли Австрія завалилася, він зараз зголосився до Української Галицької Армії. ("Сі, чуєте?..") Брав участь у боях за Львів та в Чорткіській офензиві. Після переходу УГА за Збруч, Уряд УНР призначив його до дипломатичної служби і він виїхав як секретар українського посольства до Копенгаґи ("то єсть в Швайцарії"—пояснив мр. Чабан, але інженер делікатно спростував, що в Данії, на що мр. Чабан без дискусії погодився, кажучи: "Ол райт.") Коли наша справа остаточно провалилася, бо Рада Амбасадорів признала Галичину полякам ("Ех, ті ляхи, шляк би їх трафив!") інж. Вільшанський через Німеччину і Швайцарію переїхав до Праги, де дістав добру роботу в фірмі Бат'я ("шуси робив" — пояснив мр. Чабан). Потім вернувся до рідного краю, одружився і почав розбудовувати нашу кооперацію. Був одним з директорів Центроспілки, завідував механічним її відділом ("десять троків мав під собою" — крикнув мр. Чабан, а всі баді ахнули з дива). Ну… а потім прийшла друга світова…

— Бейт! А ти ж нам ще не сказав, що ти мав фільварок під Самбором! — перебив мр. Чабан затривоженим голосом.

— Ну— не такий там "фільварок", от, маєточок…

— Файний мені "маєточок": двісті моргів поля, сто ліса, а машинерія, а п'ятдесят корів!

— Ні, ні, корів було тільки тридцять, — посміхнувся чарівно і з тактом бувший секретар нашого посольства в Данії.

— Сі, чи я не кажу: дипломат! — розвів руками мр. Чабан, а шановні гості дискретно притакнули головами.

Це були трудівники-чорнороби, вічні клінери й портери, з їхніми споминами про Рідний Край в'язалися нерозлучно образи безпросвітної галицької нужди, злиднів і недоїдання на переднівку. Тому й оповідання інженера про українську дипломатичну службу, про наш рідний промисл, кооперативні централі з десятками самоходів, фільварки з машинами — вони слухали неначе казку з тисяча й одної ночі. Багато речей, понять і змін, що заіснували в прадідній, далекій землі, не вміщалося в їхні голови і вони сприймали це "на віру", з вродженим нашому селянинові філософським скептицизмом. Вони знали, що тепер, з ґрінорською буйною хвилею, прикотилося чимало акторів, письменників та інших штукарів, людей з буйною уявою, що звикли "крутити світом" і фантазувати, отже не від речі було зарезервувати собі повздержливість й обережність в осудах…

Розуміється, комунізуючий кум Соловій зараз використав ситуацію, бо ж це інженер лив воду на його млин!

— Ага! — кричав злорадісно, — чи я не казав?! Це тільки пани-директори і поміщики повтікали на еміґрацію, а простий, робучий нарід лишився на рідній землі!

— В таборі, де я був головою, ми мали дві тисячі душ. З того було 85 процент селян та робітників, а 15 процент інтелігенції — по-діловому поінформував присутніх бувший дипломат.

— Ага! А видиш, червоняку, як заткав тобі писок?

Це кума Текля подивилася сердитим оком на кума Соловія і відобрала йому батлю з руки, а звертаючись ввічливо до інженера, вже не знати котрий раз просила його:

— Ану, Джорджуню, приміряй собі ці штани з мого Фреда! Мені так видиться, що вони будуть сам раз на тебе.

Але інженер ще раз чемно відмовився: на цьому пункті він був твердий і неподатний! Впродовж вечора з різних сторін напливали до нього такі пропозиції: раз просили його, щоб скинув свої таборові "комісьняки" та взувся в "нові і тільки трохи приходжені" черевики самого спонзора. Потім містер Татух пробував одягнути його в свій "оверковт", а пані Татушиха, вже, правда, дещо напідпитку, дуже щиро намовляла його, щоб, на всякий випадок, примірив собі пару теплої, спідньої білизни з її чоловіка… Але наш расовий дипломат з подивугідною гнучкістю відмовлявся від цих небуденних проектів, ввічливо дякував за кожній дар, вихваляв під небеса його доброякісність, чудовий ужитковий стан і фасон, запевняючи при тому жертводавців, що на його фігуру кожня річ "пасує, як втяв".

Натомість краща його половина, пані Галя, не перейшовши через дипломатичний перевишкіл, онесмілена й трохи приголомшена тим всім, що довкола неї творилося, стала відразу слухняним знаряддям у руках добродійок, які робили з нею що хотіли. Як молоду перед шлюбом виводили і вводили її до "будуару" пані Чабанихи, без церемонії скидали з неї все, що тхнуло Старим Краєм і перебирали на американську манєру. Так переміряли на ній, як на манекіні, добрих два десятки суконок, плащів, капелюхів, не згадуючи вже про делікатнішу жіночу конфекцію… При тому пані Галя мала змогу наслухатись різних "коментарів" від яких їй збиралося трохи на сміх, а більше на плач.

— Бачите, кума, — шептала Татушиха до Теклі, — казали — ті скитальці такі бідні — нещасні в тих таборах, а вона, ось, приїхала до Америки в єдвабній гальці!

— А що? — спитала її Текля півшепотом, — а як мала приїхати, в гребінній сорочці на хребті, як ти приїхала… Та ж то пані, інженерова жінка!

— Мої дорогенькі, та це шмаття — то ми їм післали до табору, — сказала скромно міссис Чабан і це від разу вияснило справу.

Після кожної "зміни декорації" пані Галя виходила з "бедруму" ледви тепла і завжди в якійсь іншій, довшій, або коротшій "дрезці".