Читати книгу - "Шлях, Євгеній Шульженко"

Вечір. Темно. Холодно. Тільки пройшов дощ, відчувається озон. Згадалось дитинство. Мамо з татом, тримаються за руки. Ми з сестрою сміємось, стрибаємо в калюжі. Все так просто, легко, по дитячому.

Йду на стадіон. Навколо пусто, люди сховались зі своїми проблемами в квартирах. Якого біса мене понесло на цей стадіон? Мені потрібен спокій, все по звичці. Ранок, кава, спортзал, бігова доріжка. Та байдуже, вже вийшов.

Хто я? - промайнуло в голові дивне питання. Чому я? - ще одне. За що все це мені? Що далі? Куди йти? Що чекати? Мозок вирішив провести бомбардування? Намагаюсь дати відповіді сам собі. Мене звати Кіт, я.. тому що.. взагалі то.. йти.. Розумію, що я не маю відповідей. Засмутився. Знову. Котрий раз на день?

Та не важливо, оскільки вже дійшов до поля. Вийшов на бігову доріжку, поволі йду до початку. Сьогодні вітру немає. Настрою як завжди теж немає. Але ноги ж йдуть, чи просто несуть мене до лінії старту?

Зупинився біля початку. Які ці кола величезні. Може не треба? Та ні, напевно не сьогодні. Бігти десять кіл? Може сьогодні п’ять? Нога боліла зранку. Пройдусь, якщо що, то зразу додому. Шия щось тягне. Потрусив головою, думки наче бджоли, повилітали з вуха. Поки пусто та й тихо, почну, а там побачимо.

Перший крок такий важкий, наче нога почала важити кілограм двісті. Підняв, перетнув лінію, опустив ногу. Побіг. Та в цю мить почалось щось неймовірне. Я чітко розумію, що як зупинюсь – помру. В мене немає вибору, немає права. Лише дорога вперед. Десять кіл, бо бачу десять витків. Крок в сторону – смерть. Крок назад – та сама участь. Тільки вперед, до кінця.

Перше коло – це просто біль. Важко дихати, в боку болить. Пробіг пів кола, відчуваю неймовірну задишку. З грудей виривається хрип. Не можу більше. Добіжу до кінця кола та зупинюсь. Добігаю, виклавши неймовірні зусилля. Перетнув лінію старту.

Друге коло – здійнявся страшний вітер, подув в спину, наче кулаками штовхає вперед. Приємне відчуття, не треба нічого робити самому. Не зупинився, підбадьорений вітром. Оминув поворот, та тепер відчув відповідь вітру на мої думки. Наче сотні ударів в живіт. Скрутило, та не зупинився. Вже на зло біжу далі. Коло закінчується. Перетнув лінію.

Трете коло – знову стає важко дихати, хрип з грудей. Хто я? Дурник – чому зразу відповідь в голові. Смішно й сумно. Чому я? Бо дурник – це вже якось не смішно. Викинув з голови. Зосередився на бігу. Коліно заболіло. Може зупинюсь, пройдусь та досить? Та ні, вже три майже пробіг, шкода зупинитись. Перетнув лінію.

Четверте коло – враження наче включилось друге дихання, стало легко, приємно. Ніч така місячна, зоряна, ясна. За що все це мені? То не бери – оце так відповідь в голові з’явилась. А так можна? Коло пройшло швидко, без проблем. Перетнув лінію.

П’яте коло – вітер в цей раз піднявся проти мене. Трохи сповільнився, але все ж пробіг чотири кола, треба пробігти й п’яте. Та вітер ще сильніше почав тиснути. Майже кричу, сльози на очах. Що далі? Та яка різниця? – питанням на питання відповів мозок чи те, що там в середині голови. Повернув по колу, та вітер наче вчепився в мене, та не відпускає. Перетнув лінію.

Шосте коло – вітер зник, та як тільки я повернув, навколо засипали іскри. Світ навколо зник, все поглинула темрява. Я біжу по доріжці, що світитись та вказує напрямок. По центру карта з десяти завитків, бачу себе на шостому. І навколо багато іскор. Все потопає в них. Тепер розумію, що дійсно, якщо зупинюсь – тільки смерть. Перетнув лінію.

Сьоме коло – іскри зникли, вітер повернувся. Він не йде проти мене, він намагається зіштовхнути мене з доріжки. Відчуваю холодний піт. Я не хочу зупинятись! Куди йти? Прямо йти – відповідь проста як дошка для лавки, але й не посперечаєшся. Я починаю розуміти, що я не живу, я просто існую. Та я маю бути творцем. Від цього вітер починає штовхати сильніше, та посипались іскри зверху. Прикриваю голову рукою. Перетнув лінію.

Восьме коло – я творець. Я маю свій світ, я можу його будувати сам. Але як? Та ніяк, воно само – як інструкція з голови. А якщо мною керують? – ну ти сам це забажав. Тобто, я сам хочу бути жертвою? Все вірно. Але навіщо мені це? Бо дурник. Відповідь розізлила. Дихання знову збилось. Починаю хапати повітря. Ноги болять, але несуть вперед, не відчуваю, що керую ними. А тобі і не треба – ти біжи вперед, а не думай як бігти. Перетнув лінію.

Дев’яте коло – почалось щось страшне. Мене кидає зі сторони в сторону, іскри засипають все навколо. Але попереду бачу, що доріжка обривається, наче хтось її зламав, розбив. Сам винен – пронеслось в голові. Що чекати? – питаю. Чекати? Дурник. Ти сам зруйнував свій Шлях, тому і ремонтувати маєш сам. Це твій світ, твої проблеми. Ти творець – забув? Намагаюсь зосередитись, придумати рішення. Що ти робиш? – питають. Ну, хочу щось придумати – відповідаю. Біжу, та відстань до розбитого місця все скорочується. Навколо починає палати вогонь. Високий, червоно-жовтий, пекучий. Хто ти? – питання наче блискавка в голову вдарила. Творець? – не впевнено відповідаю я. Хто ти? – питання повторюється, біль ще сильніша. Творець! Дій, творець! Не знаю, але шлях має відновитись. Навколо все забіліло, потім повернулось до темряви. Доріжка ціла, хоча лінія доволі тонка. На перший раз піде, дурник – відповів задоволений голос. Перетнув лінію.

Десяте коло – ніг не відчуваю, просто знаю що треба бігти. Я творець, маю свій світ. Не вмію ним керувати правда, але маю. Мій шлях має знак Хаосу, мій шлях має десять завитків. Він як малюнок, виведений в Всесвіті. Я малював його сам. І маю право його міняти. Це мій Вогняний Шлях. Я розумію це, відчуваю, наповнююсь силою. Кожен раз, коли я прохожу свій Вогняний Шлях як зараз, я згадую хто я, я володію собою, я творець. Перетинаю лінію.