Читати книгу - "Міст, Костянтин Гончаренко"
- Жанр: 💛 Міське фентезі
- Автор: Костянтин Гончаренко
- 97
- 0
- 17.08.24
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Ніколи не розумів цього вашого прогресу. Точніше – вашого до нього ставлення. Ось візьмемо цю штуку. Спочатку ви дихаєте спаленою травою в шкіряних юртах і після того бігаєте голяка навколо кам’яних ідолів, потім привозите із-за океану іншу траву і починаєте забивати її в дерев’яні люльки. А тепер просто синтезуєте речовини, дим з яких можна в себе затягнути. І що насправді змінилось?
Постать за кермом випустила з рота в повітря салону ще одну порцію пари.
- Схоже, що багато, але насправді – нічогісінько, чи не так?
Джованні Скорці, більш відомий своїм нечисленним знайомим як Боб_852, розпрямився на сидінні і потер обличчя рукою. В голові його потроху прояснювалося, і тому він навіть зміг зрозуміти, що йому поставили питання.
- Не знаю, - автоматично відповів він водію. – До речі, це не мій вейп?
- Ну не мій же. Мені таке точно не личить. Але чому б не спробувати. – фігура відклала коробку і повернулася до Джованні обличчям. – То що, ти прочуняв та готовий їхати?
- Не знаю, - повторив Джованні, все ще не розуміючи, що відбувається. – А куди? І де ми, взагалі?
Він остаточно прийшов до тями і тепер в нього в голові було багато запитань. Чесно кажучи, лише вони там і залишились. Хлопець спробував роззирнутися довкола, і зрозумів, що міцно встряв в щось не дуже гарне.
Водій, якого він тепер, коли пара трохи розчинилася, міг гарно розгледіти, був міцним на вигляд європеоїдом-брюнетом років сорока, одягненим в чорну трійку, що відтінялася білосніжною сорочкою. Його очі ховались під широкими чорними окулярами, а на міцних долонях, що лежали на кермі, були шкіряні рукавички. Бліді тонкі губи суб’єкта майже весь час кривилися в саркастичній посмішці. І Джованні міг заприсягнутися, що бачить він цього дивака, що наче вистрибнув із старих коміксів про суперагентів, перший раз у житті.
Машина, де вони знаходилися, стояла в якийсь западинці, і з вікон було видно лише шматок асфальтової дороги та якісь засохлі кущі на узбіччі. Червоне світло, схоже на те, що зазвичай передує сутінкам, фарбувало пейзаж в криваві півтони. Салон машини був оздоблений дерев’яними панелями та чорною шкірою, а на ручці перемикання передач виблискував сріблом декоративний череп з рубіновими очами.
Коротше кажучи, Джованні в його шортах та капцях важко було уявити в такому середовищі навіть сценаристам нової серії Зоряних Війн. І все ж Джованні був тут.
- Ми – серед великої пустки, там, де закінчуються всі шляхи і залишається лише один – через міст. Нам, власне, на той бік, - сказав незнайомець таким тоном, наче ця фраза мала все пояснити. – Подорож буде довгою, тож пропоную вийти розім’яти ноги.
І він, відчинивши двері, вийшов із машини, а Джованні, посидівши декілька секунд і пару раз вщипнувши себе за руку, щоб переконатися, що все це не сон, зробив те саме.
Ззовні була тиша, безвітря та червона блямба сонця, що жевріло над горизонтом. Його руде сяйво пробивалось через хащі засохлих на березі річки дерев та створювало довгі покручені тіні, що падали на порепаний асфальт старого шосе. За десять метрів від автомобіля прямо з асфальту виростав міст – шириною в чотири полоси, старезний, вимощений потертою бруківкою. Він полого простирався вдалечінь, перетинаючи широку річку, по чорній воді якої ходили дрібні хвилі.
- Виглядає коротшим, ніж є. – заявив хтось поруч, і Джованні розгублено озирнувся. Зачарований видовищем, він геть забув про водія. Той повертався з узбіччя, застібаючи штани. – Як я вже казав, подорож буде довгою. І для тебе – надзвичайно неприємною.
- Ми точно більше не в Італії. – промовив хлопець, щоб хоч щось сказати. Почути власний голос було для нього неабияким полегшенням, бо на хвилину йому здалося, що він в якійсь комп’ютерній грі, де в якості головного персонажу немає права на репліки.
- Чому ж ні? Ми всюди і ніде одночасно, тому ти можеш вважати, що це Італія. – знизав плечима водій. – Набагато ближче до «ніде», але якщо тобі легше вважати, що ти все ще вдома, то чом би й ні. То що, поїхали?
- Я, напевно, пас. – наскільки міг впевнено, проказав Скорці, ще раз глянувши через міст. Протилежний берег річки ховався десь за обрієм. І щось підказувало хакеру, що це на краще. Йому чомусь зовсім не було цікаво, що там. Він розвернувся спиною до моста і почалапав по шосе, що видряпувалося на невеликий пагорб.
Ззаду зітхнули.
- Ти мене погано слухав. Я ж сказав, що всі шляхи закінчуються тут. Хоча ти, схоже, впертий, тож все одно б спробував. Скажеш, коли тобі набридне. – голос водія віддалявся, тож він не переслідував Джованні, і цього наразі було достатньо. Водій в чорному теж лякав його - трохи менше, ніж невідомий берег мертвої річки, але достатньо, щоб хлопець, ненароком озирнувшись, полегшено зітхнув, побачивши, що чорна фігура не переслідує його, а стоїть, обпершись об автомобіль.
Піднімаючись на пагорб по широкому та абсолютно пустому шосе під червоними променями сонця, Скорці напружено думав, що ж з ним таке сталося, і як він міг опинитися в такому дивному місці. Думки були невеселі. Джованні був незалежним хакером, досить крутим, щоб заробляти чималі гроші своєю діяльностю і мати під контролем декілька невеликих ботнетів із побутової техніки, і досить розумним, щоб досі залишатися невідомим навіть вузькому загалу спеціалістів, обізнаних з міжнародною хакерською сценою. Так, у невідомості, він прагнув би і залишитися до того моменту, як накопить достатньо коштів, щоб вийти на пенсію – а він планував це зробити років до тридцяти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міст, Костянтин Гончаренко», після закриття браузера.