Читати книгу - "Ціна, Вальдемар Лисяк"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Вальдемар Лисяк
- 111
- 0
- 19.08.24
Що є вибір "меншого зла"?
В 1944 році німці захопили заручників, серед яких син графа Тарловського. Гестапівський офіцер може "випустити" хлопця, але... Але треба заплатити великі гроші. Цей же офіцер може випустити ще трьох заручників, але... Але треба заплатити за них, а ще треба "підставити" чотирьох городян замість тих, кого "випустять".
Цю страшну проблему повинні вірішити деякі з "кращих городян, яких позвав до себе граф.
І крім дискусії на цю тему - як завжди у Лисяка - роздуми на теми політики, моралі, жінок, релігії...
"Cena" - так книга називається польською; а от італійскою - це "вечеря". І от перед нами парафраз євангельської Таємної Вечері, з апостолами, зрадниками... лише без Христа.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ВАЛЬДЕМАР ЛИСЯК
ЦІНА
Сцена з вистави "Ціна" Телевізійного Театру Польського Телебачення TVP1, 2023.
Режисер – Єжі Зельнік
Переклад: Марченко Володимир Борисович, 2024
Слід зазначити, що назва книги це гра слів. "Cena" польською, це "ціна", а італійською - "вечеря", що змушує нас згадати про євангельську Таємну Вечерю. Ось тільки не слід тут шукати Христа. Головне питання – зрада, життя під загарбником, ціна людського життя. - Прим.переклад.
ДІЙОВІ ОСОБИ
Учасники наради:
1. Граф Теодор Тарловський
2. Роман Бартницький, ювелір
3. Алоізій Кржижановський, адвокат
4. Збігнєв Мертель, вчитель
5. Ромуальд Кортонь, директор кінотеатру
6. Станіслав Годлевський, старший сержант поліції
7. "Магістратор" Роман Малевич, колишній член магістрату
8. Професор Мечислав Станьчак, філософ
9. Богуслав Хануш, лікар
10. Крістіан Клос, журналіст
11. Броніслав Седляк, начальник пошти
12. Юліан Гаврилко, ксьондз
13. Зигмунт Брусь, аптекар
Інші:
14. Фрідріх Мюллер, офіцер гестапо
15. Лукаш, камердинер
16. Марек Тарловський, син графа
17. Лейтенант вермахту
АКТ І
Великий обідній зал палацу пульсував тишею затоплених коралових печер. Посеред зали панував стіл у формі давньоримського іподрому для колісниць. Навколо нього - немов ланцюжок охоронців у багатих мундирах - спало дванадцять стільців-близнюків. Стільниця утримувала три позолочені бронзові свічники, срібну салатницю і кам'яну попільничку, переповнену недопалками тонких сигарет і попелом, що символізує самопочуття курця. Біля стін і на стінах мовчали буфети, комоди, півстолики, горщики для квітів, вази, картини і бра; говорив лише годинник, довгий маятник якого ритмічно відміряв час. Кришталеві висюльки люстри світилися холодним відблиском. Скло дверей, що ведуть на терасу, впускали всередину панораму саду, а шибки - фрагмент парку. Все разом має казковий вигляд, адже в Польщі вже немає тих старовинних будинків-палаців, наповнених духовним і матеріальним сибаритством (належних тобі творів мистецтва, вишуканих меблів, якими користуються виключно члени сім'ї, не публічних бібліотек, а так само, що сприяє створенню, устрою балів та копуляції, атмосфери "haute cusine" та "grand vin"[1]). Все це забрали з собою вітри Другої Світової війни, анігілювавшись через варварство фашистів і комуністів.
Прізвище чоловіка, який сидів за столом і палив одну сигарету за іншою, було Тарловський. Теодор, граф Тарловський. Його дуже давні предки були гетьманами, сенаторами та міністрами у монархів. Його прапрадід був наполеонівським офіцером, прадід - повстанцем, дід - ренегатом на службі у царя, батько ж нікому не служив, якщо не брати до уваги гедонізму марки "fin-de-siecle" і модернізму розкішної ери між двома війнами. Теодор - поки був молодий і ще молодим - практикував цивілізоване нахабство дітей з добрих сімейств, які йдуть по життю без гальм (сім'ї теж, але діти - більшою мірою), а для того, щоби переконатися, що їм можна, час від часу вони кидають якесь міцне слівце з мови люмпенів, роблячи це настільки природно, ніби поправляли собі волосся легким торканням гребінця. Заспокоївся він уже після п'ятдесяти, оскільки його скинув з себе скаковий кінь. З того часу він міг їздити лише на інвалідному візку, завдяки чому більше часу присвячував дружині, що теж не тривало занадто довго, бо вона померла в перший же тиждень війни. Тоді безліч людей помирало від куль та бомб, а її вбив рак грудей.
Війна (а точніше: німецька окупація) змінила графу різновид його гостей. Зараз у нього частенько бували (на прийомах і на полюваннях) вищі офіцери вермахту та абверу, але ніколи офіцери з СД чи гестапо, оскільки обидві ці організації складалися з хамів, які не мали у своїх жилах блакитної крові, зате в абвері та армійському генералітеті від графів з баронами просто кишіло. Навколишні ліси тим часом кишіли партизанами, але ці не сприймали бенкети "пана графа" з "фрицами" за співпрацю з ворогом, оскільки регулярно отримували графську патріотичну данину, що підтримувала "національно-визвольну боротьбу".
Військовий карнавал "старої доброї німецької аристократії" (старої поганої ніколи і не було) закінчився, коли до неї дійшло, що Третій Рейх розвалюється. Роздуми про це породили спроби бунту. Але липневий (1944 року) замах на "фюрера" не вдався, і Гітлер спустив гестапо з повідця, а воно давно вже мріяло про те, щоб "дістати" членів головного штабу армії та абверівських тузів, які так пишаються власними гербами. Почалася різанина, і німці-аристократи в чудово пошитих мундирах перестали відвідувати бароковий палац графів Тарловських. Але це турбувало пана графа якнайменше. Зневірявся він зовсім з іншої причини. Ось уже дві години його інвалідний візок, ніби прибитий цвяхами, стирчав біля переповненої попільнички, а погляд графа тупо блукав між стінками, немов у звіра, якого щойно посадили в клітку.
Такий розпач буває чорнішим за ніч. Кінцівки чоловіка позбавлені сили, плечі в нього опущені, очі сльозяться. І постійне тремтіння, наче під час гарячки. Воно нагадує негатив весільної фотографії. Розпач будить думки про колодязі, підвали, завалені печери і полярні морози. Вона краде кисень та закликає голод. Молитви кудись тікають, і їх неможливо зловити. Скрегоче рок! Але разом з цим світиться вогник надії, бо поки живу – надіюся. Граф Тарловський, оповитий мороком власних думок і сигаретним димом – чекав дива. Дочекався його він близько полудня. У відчинених дверях підвівся сивий камердинер Лукаш і перелякано, ледь не пошепки, доповів:
- Пане граф, приїхав!
Здалеку, з глибин палацу, з боку вхідного портика, долинав міцний, ритмічний і все гучніший стукіт підборів по підлозі. Перервався він, коли на порозі став офіцер у гестапівському мундирі, стрункий, гарний і, по-статутному, впевнений у собі. Виглядав він продуктом нацистського лабораторного борделя, метою якого було виведення раси красивих, чистих, блакитнооких блондинів, щоб майбутні ряди СС, СД або гестапо не складалися, в основному, з брюнетів з семітськими або гітлероподібними рисами. Легенда гестапо приписувала цій установі грубість і сірість, але він – капітан Фрідріх Мюллер – мав щось аристократичне у поведінці та власних уподобаннях (зокрема, він терпіти не міг закладів, клієнтура яких виявляла надмірну схильність до великих кількостей спиртного та до виступів оголених жінок, зате найнеаристократичнішою рисою його характеру була типова міщанська ворожість по відношенню до справжньої аристократії.
Мюллер - перш ніж переступити поріг - окинув зал уважним поглядом і зняв кашкет, потім зробив кілька кроків у бік інвалідного візка і навісив запитальний погляд на обличчі графа, мовчки, даючи зрозуміти, що першим рота не відкриє. Тарловський проковтнув гірку від сигарет слину і промимрив тоном настільки ввічливим, мало не зворушливим, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ціна, Вальдемар Лисяк», після закриття браузера.