Читати книгу - "Дворянка, Дмитро Українець "
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Дмитро Українець
- 133
- 0
- 23.08.24
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Доволі цікаво, коли ти живеш у достатку - думала собі я, сидячи у теплій ванні з піною, та квітковими пелюстками. Може і цікаво, але… . Ти маєш усе, маєш багато грошей, але не маєш одного – душі.
Я донька графа Паулі ді Рікардо, а звати мене Анджелла. Мені вісімнадцять років, та батько все ще не може знайти для мене багатого жениха, з заможної родини. Всі терпіли невдачі по родинним прибуткам. Батькові завжди були цінні гроші, а не родинне дерево. Він ніколи не переймався тим як у мене справи в школі, чи не голодна я, чи вдягнена, він просто кидав мені мішечок монет, коли я чогось хотіла і казав купити собі те, що я хочу. Люба інша дитина б раділа такому батькові…але не я.
Я брала ті гроші і йшла в місто заради однієї цілі – допомогти бідним. В місті їх було дуже багато, та ніхто навіть не брався їм допомогти. Я ще від маленької дівчинки кидала їм срібні монети, але тепер, коли я виросла, то все змінилося. Вони стали відноситися до мене як до інших багатіїв. Одним словом, вони боялися мене просто через те, що я багачка, та донька графа.
Я зненавиділа себе, а тому все, коли залишалася одна, то лягала на ліжко, дивилася на стелю і слухала звуки міста через вікно свого будинку. Наш будинок був великим. Я б навіть назвала це замком, або фортецею. Він був досить великим, а оздоблений, наче дорогоцінний палац. Він знаходився на пагорбі, що був над містом. Сьогоденні іспанські графи зазвичай будувалися на таких пагорбах, адже тут вільні, плодоносні землі, гарні пейзажі і подалі від брудного міста. Проте я любила простоту. Мені ніколи не хотілося бути такою. Моя мрія була досить цікавою, та коли я про це говорила, то завжди чула у свою сторону багато насмішок - я хотіла стати бідачкою.
Як для мене, то нічого не могло бути краще за звичайне життя в місті. Я б хотіла стати такою, щоб мене не боялися такі люди. З одного боку я б зганьбила свою родину і з них б почали глузувати, але з другого боку я б показала, що навіть багаті люди можуть стати такими і це не стане на заваді. Багатий ти, чи бідний, сильний, чи слабкий, красивий, чи недуже, ти людина, а це головне. Залишитися людиною, ось якою повинна бути мета кожного з людей, а не ділитися на таких і інших.
Досить моєї одинокої філософії. Батько кликав мене уже третій раз вечеряти, а я як поважна леді завжди вибирала, що вдягнути до столу. В себе в кімнаті я могла ходити в самому корсеті і нижній білизні, проте на гостину, чи навіть прості буденні обіди я одягала щось гарне. Мені це так набридло, постійно носити корсет, вдягатися як королева, сидіти рівно, етикет за столом, де і коли якою виделкою їсти. Ааааааа – кричала моя душа, дивлячись на те, як батько міняє виделку що-хвилини.
- Анджело. Сядь рівно, не горбся – сказав через вуса це старий граф, який іноді сам сидів скривлено. Мене це так бісило. Я хотіла встати і піти, проте знала, що зараз почнеться скандал.
- Анджело – сказала мати.
- Так мамо? – тихо і спокійно відповіла я.
- Завтра ми з тобою поїдемо до міста, потрібно дещо придбати.
- Що саме? – я уже передчувала своїми кінчиками пальців, що це нова сукня, або весільне плаття. Мене починало нудити.
- Я сьогодні говорила з одним міс’є, та він мені порадив заїхати до нього. Він шиє просто бомбезні весільні плаття. Для нас це копійки, адже він досить елітний кравець.
Мене почало вивертати. Яка весільна сукня, коли у мене навіть ще немає коханого хлопця?! Батько привозив сюди уже трьох за цей місяць, та ніхто не підійшов. У мене уже вся шафа забита білими платтями. Скоро нову знадобиться купувати. Але ж це мати, я не маю права навіть пискнути.
- Добре мамо – крізь пальці сказала я.
Після ситної вечері я зачинила свою кімнату на два замки, щоб до мене ніхто не приходив. Я навіть пообіцяла собі, що не відповідатиму на стуки, щоб подумали, що я сплю. Як же ш це нудно, буди дворянкою – завжди думаю собі я. Хочеться чогось нового. Хочеться пригод, справжнього кохання, побачити світ, а не стіни нашого будинку і ті місця, куди сказано відправлятися. Я спокійно роздягнулася, кинула свої речі разом з гарним платтям, що я пів години вдягала на вечерю, у далекий кут, впала на ліжко, укуталася в ковдру і зі спокійним, але морально втомленим обличчям лягла спати.
На ранок моя мати вже була готова їхати. На дворі вже стояла карета, та купер, який з батьком на одинці курили люльки і розмовляли за бізнес, який батько планує відкривати на наступному місяці. Я вдягнулася в звичайне вбрання, яке б не виділялося серед тисячі інших. Я була схожа на просту міщанку, яка прогулювалася містом. Коли я вийшла на вулицю, то погляд кучера миттю впав на мене. Батько обернувся, щоб не дивитися на цю «вбогість», як він зазвичай любив казати, а мати попросила мене піти і переодягнутися в щось гарне, а це вже давно потрібно було викинути і спалити.
- Я спершу подумав, що це домогосподарка, але виявилося, що це ваша донька Паулі, хе хе хе – засміявся хіхітливо кучер.
- Інколи мені здається, що я погано виховав своє дитя. В кого вона така вдалася?
- Вона зрозуміє вас, ви просто почекайте.
- Сподіваюся на це.
Карета колихалася на камінні, везучи мене і мою мати в місто. Я все ж вдяглася в щось красиве, але мені було в цьому настільки незручно, що торс тріскав від такої натяжки корсету. Мама завжди казала, що я повинна бути з гарною, плоскенькою фігурою, та щоб талію було видно на всі боки, аби гарний, заможній парубок мене примітив, а простак навіть не насмілився підійти. Для багатьох я виглядала красивою, сексуальною, привабливою, але не для себе. Я вважала себе чучелом, яке можна було ставити на поле, щоб лякати ворон. Ця зачіска, плаття, каблуки, корсет…аааааааа…терпіти це не можу! Моя душа кричала, немов її ріжуть ножом, а я так хотіла вдягнутися вільно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дворянка, Дмитро Українець », після закриття браузера.