Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

Він сидів на березі річки, опустивши свої руки у прохолодну воду. Його очі зосереджено дивилися на блискучі хвилі, що мерехтіли на поверхні, відбиваючи світло місяця. Вода була кришталево чистою. Її легкий шум заспокоював його думки. З його долонь виривалося легке сяйво, яке плавно розсіювалося у воді, створюючи дивовижне видовище: маленькі зграйки риб з'являлися з нічого, розпливаючись навколо його рук. Вони плавали зачаровували своїм рухом і блиском луски.

Він знаходив у цьому процесі якийсь глибокий сенс, ніби відновлював зв'язок зі своєю внутрішньою сутністю. Серце билося рівно, і він почувався частиною цієї гармонії, коли раптом його мир порушив веселий голос, що пролунав зовсім поруч:

——— Такий серйозний!

Вона була одягнена у легку літню сукню, яка ніжно колихалася на вітрі, відтіняючі її витончену фігуру. В її очах блищали іскринки сміху, а на губах грав лукавий усміх. Проте Міхаель залишався незворушним. Лише невдоволено цокнув язиком і ще нижче опустив руки у воду, ніби намагався ігнорувати її присутність.

Але Латерія не відступала. Вона повільно підійшла ближче. Її легкі кроки не видавали жодного звуку. Вітер грайливо перекидав пасма її волосся, а очі світилися невгамовним вогником цікавості. Вона нахилилася до нього і поклала свої тендітні руки на його плечі. Їх тепло відчувалося навіть через тканину.

——— Знаєш, оскільки ми зараз обоє божества...

——— Моя відповідь не зміниться, — холодно відповів він, навіть не дивлячись на неї.

Та Латерія не здалася. Вона нахилилася ще ближче. Її голос перетворився у шепіт:

———Як довго ти ще опиратимешся?

Її дихання ледь торкалося його шкіри, викликаючи тремтіння по всьому тілу. Вона намагалася розбудити в ньому приховані бажання, змусити його втратити самоконтроль. Її руки плавно ковзнули вниз по його шиї. Дотик був легким і ніжним. Тонкі пальці зупинилися біля його пояса і почали грати з тканиною його одягу, намагаючись пробратись до тіла. Тоді він рвучко підвівся і відступив від неї.

——— Хіба я недостатньо гарна для тебе? — ображено запитала Латерія.

——— Не в цьому справа. В мене вже є кохана.

Коханням його життя, звісно, була я. Але в ту саму мить я стояла поруч з Седриком, захищаючи його своїм тілом від розлючених вампірів, що оточили нас з усіх боків.

——— Ми вже йдемо, — повторювала я, намагаючись врегулювати ситуацію. — Все гаразд, ми вже йдемо!

——— Нехай спочатку вибачаться! — вигукнув Седрик з усією своєю ельфійською гордістю. — Хто їм дав право так розмовляти зі мною, єдиним законним королем ельфів?

Я зітхнула і перевела погляд на двері, відчуваючи наростаюче напруження. Ми стояли посеред пабу, оточені моїми сородичами. У повітрі віяло загрозою. Напружені погляди вампірів, які нас оточували, свідчили про їхню готовність до нападу. Їхні очі блищали в темряві, а хижі посмішки показували гострі ікла. Та навіть зараз, у такій ситуації, Седрик продовжував проявляти свою гординю, яка інколи виводила мене з себе. Як же невчасно він вирішив згадати про своє королівське походження!

У Карлоса був Маркус, у Люцифера — Леон, а мені дісталася ця напасть. Вони мали надійних соратників, а мене постійно тягне на дно за собою цей безрозсудний ельф, який через свою язикатість і гордість завжди потрапляє у халепи. Він знову не зміг втримати свій язик за зубами, і через це ми опинились в небезпеці. Через нього мене колись вб'ють. Нащо я тільки зв'язалась з ним?

Ще раз глянувши на двері, я загарчала в бік вампірів і, схопивши недолугого ельфа за руку, вибігла на вулицю. Світло місяця відбивалося від каменів бруківки, і ми мчали по вузьких вуличках, залишаючи позаду загрозу, що нас переслідувала. Наші кроки луною відбивалися від стін старих будинків, додаючи напруження в кожен мій рух.

——— Ти навмисно так поводишся? — почала я кричати на нього, зупинившись на перехресті. 

Мої слова лунали різко. Емоції вирували всередині мене, а лють не давала спокою. Місячне світло підкреслювало мій сердитий вираз обличчя. Седрик винувато опустив голову.

——— Пробач, просто коли вони сказали, що ельфійська кров їм смакує найбільше, я не зміг утриматися. Їхні знущання вивели мене з себе, — його голос був тихим, майже жалюгідним.

——— Гадаю, — потерла я пальцями біля очей, намагаючись зняти напругу, — буде краще, якщо на всі вампірські зустрічі я надалі буду ходити без тебе. Тим паче, що найближчим часом ми будемо знову намагатися обрати собі лідера... Нам не потрібні додаткові конфлікти.

Седрик тяжко зітхнув. Його плечі майже відразу опустилися, ніби від тяжкого вантажу, що ліг на них. Погляд був спрямований вниз. Руки звисали вздовж тіла.

——— Пробач, я не хотів створювати тобі проблем.

Він виглядав розгубленим і винуватим, як дитина, яка щойно отримала догану. Я лише відмахнулась, не бажаючи більше слухати його виправдань. Почала йти вглиб сплячого міста. Вулиці були пустими. Лише вітер перебирав листя дерев, що росли вздовж дороги. Ліхтарі кидали тьмяне світло, створюючи довгі тіні.

Седрик побіг за мною, намагаючись наздогнати.

——— Є на цей раз фаворити? — запитав він.

Було схоже, що просто намагався підтримати розмову, щоб розвіяти напругу між нами. 

——— Та я б так не сказала, — замислилась раптом я, — але нам потрібен хтось, хто представлятиме нас та наші інтереси перед іншими.

——— То чому б тобі не спробувати запропонувати свою кандидатуру? 

Він дивлячись на мене з таким виразом обличчя, що я мимоволі зупинилася. Здивовано глянула на ельфа, що також зупинився поруч, і почесала потилицю. Ця ідея здавалася настільки неймовірною, що я навіть не знала, як на неї реагувати.

——— Якби ми були ельфами, то я б напевно мала шанси очолити вампірський рід. Я дружина їх покійного короля і є певна частина вампірів, які не проти визнати мене своєю пані. Проте більшість вважає, що я не підходжу для цього. Занадто молода. Не вистачає жорстокості. Немає жаги до вбивств та влади. Брак амбіцій. Недостатньо сили. Ще й з людьми постійно намагаюсь про щось домовитись. Коротше, я ганьба усіх вампірів. Старші ніколи не визнають мене своєю королевою.