Читати книгу - "Ореол таємничості - Турма Лін, Amusebuche "

Ореол таємничості - Турма Лін 

А у вас кидали каміння? Різного розміру чи форми, кольору, ваги. Звісно це метафора. Не настільки все було погано щоб мене дійсно закидали камінням, трішки інший час, але слова та дії бувають гіршими будь-якого каміння. Я боялась, боялась яке майбутнє мене чекає якщо я опублікую свою книгу. Чи знайду я роботу? Чи приймуть мене на стару роботу? Чи не будуть засуджувати та принижувати. Я писала з такою легкістю, а друкувала із страхом за своє прийдешнє. І все через те, що я написала багато правди. Гіркої, жорстокої, нелегкої, болючої. І якби мої колеги прочитали цю книгу впізнали б себе. Чи мені соромно за написане? Ні грама. Чи дала б я їм прочитати? При нормальних стосунках і почутті гумору, то звісно. Але більшість сприймає все на особистий рахунок і будуть шукати недоліки навіть в ідеальному персонажі. Мені на роботі було важко, кожного дня нові обов'язки, якісь нові завдання, все в наказовій формі «на вчора» зробити. З умовним правом вибору, із фіктивною змогою відмовитись. Весь цей біль на сторінках, чорним по білому начертано. Ця робота закарбувала мій характер, зіпсувала те, що мені в собі подобалось. Це доброта і безкорисливість, навіть моя наївність була теплим промінчиком і притягувала людей, не завжди хороших, але притягувала. В один момент я почала протистояти системі, яка працювала на вищих людей, як би я не боролась з усім та всіма, все змінювалось тільки в гіршу сторону. Намагалась робити все по совісті, все правильно, по людські, по доброму, за що отримувала по укладці. Навіть якби я нічого не робила, доколупались би до виразу обличчя, чи ходи, чи одягу, помилки, відвідування, запізнень на робочий день під час канікул, в ці дні зазвичай приходять хто коли хоче, головне відпрацювати свої години. Я ходила на сповіді до різних людей, з різних причин, і щоб не сталось потрібно було кланятись й казати «так Султана» й задкувати до дверей. Мене вражало уявлення про мої обов'язки я мала навчати дітей на уроках й заповнювати журнали, на перервах чергувати на поверхах чи на вулиці, водночас забирати дітей початкової школи на уроки, й відводити назад, обідати невідомо коли, але теж потрібно, й відвідувати кімнату гігієни колись, але не на уроках і не під час чергувань. Обов’язків купа, але як поєднувати робочі обов'язки та власні потреби? Якось справлялась. Все було дивно, здавалося неправильним, але яка робота ідеальна? Тому працювала, заради дітей, заради емоцій та енергії яку вони давали. Це те, що тримає кожного третього вчителя. І от коли я думала що все, це дно, руки опустились, всі уроки стали тортурами, кожен день на роботі нагадував пекло, тільки ти не варишся в котлі, а помішуєш його гігантським черпаком з дірочками, який в 10 разів більший за тебе, а по вазі приблизно такий як ти. Ці всі фактори зробили мій характер твердим і мої рішення категоричні. Я почала блищати тільки коли покинула стіни школи, я почала більше думати про себе, про свій стан та те, що відчуваю. Прийняла всі свої емоції. Працювати з технікою інколи було приємніше ніж з людьми. Розряд струму це не найстрашніше що могло зі мною статись в тих чотирьох стінах, а в деякі моменти я б краще пропустила 5 міліампер ніж стояти й вислуховувати деяких особин цього складного підвиду токсичних наставників. Отже, кидали в мене каміння як тільки хотіли, при будь-якій можливості, при першому ж косяку (помилці). Але я підіймалась, видряпалась й тепер не наступною на ті ж граблі із зубами у два ряди. 

Я назвала себе Турма Лін – це камінь, він буває різним як твори що я пишу, ідеї які я показую, стиль який я підбираю. Лікувальний, як деякі історії, які допомагають в певний період життя, прийняти деяке рішення,  побачити ситуацію під іншим кутом чи просто втекти від реальності. Цей камінь виділяє енергію, так і я пишу вкладаючи різноманітну енергію. Форма каменів комусь здається ідеальною, комусь звичайною, комусь цікавою, а хтось і не звертає уваги. Адже кожен шукає щось особливе, неповторне, унікальне й у тексті. Турмалін – камінь який використовується у виробництві деяких електронних приладів, я колись доповнюватиму своїм зарядом твори у співавторстві, або сторінки літературних журналів, або сайти «Єкнигарня» чи «КДС», або бібліотеки своєю присутністю, як і вони мене своєю увагою та важливістю. Тому я Турма Лін, не зовсім звичайний камінь = не зовсім звичайна авторка. 

Кінець