Читати книгу - "Квіткарка, Мирослава Кривуца"

Роза-Вікторія прокидалась о шостій. Декілька хвилин лежала з заплющеними очима прислухаючись до своїх думок. Її фіолетове волосся закрученими пасмами лежало на білих подушках, а вії ледь тремтіли. Вона любила ранки. Ці млосні години післясоння. Час, коли тіло знаходиться між сном та реальністю. Зранку зморшки завжди здавалися меншими, очі яскравішими, а життя не таким нудним. 

Їй було шістдесят п'ять років. Онука називала її бабуся Роза, а подруги Розаві. Іноді вона думала над тим, щоб змінити ім'я, але роки пам'яті не давали їй це зробити. Вона не просто Роза, вона Роза-Вікторія. Завжди поправляла всіх, щоб говорили повністю. Врешті решт ім'я це єдине, що нам належить. Ми приходимо з ним в цей світ і йдемо з ним. 

Моргнувши кілька разів Роза-Вікторія розплющила очі. На тлі жовтуватої склери світилися яскраво синім живі райдужки. Подивилася в стелю, поправила фіолетові пасма, що впали на обличчя та лоскотали носа. 

Двадцять хвилин після пробудження кожного ранку вона просто лежала. А потім, мов щось перемикалося, вона підскакувала на ліжку та починала швидко збиратися. 

О пів на восьму вона вже виходила з квартири. Вся прибрана, нафарбована, випрасувана. Зачиняла білі двері своєї однушки, котра здавалась нежилою. Якби хтось заглянув у квартиру серед білого дня він би не знайшов слідів живої душі у квартирі. Все стояло на своїх місцях. Білі потиньковані стіни, біла плитка на підлозі, білі вікна. Все пашіло чистотою та свіжістю. Вона провітрювала квартиру після кожного приготування їжі, відчиняючи вікна та вхідні двері, щоб зробити протяг. Найменший лишній запах зводив її з розуму. Яскравий синій диван серед білої кімнати, білий чайний столик з неодмінною скляною вазою та букетом еустом. Чому не троянди? Вона іноді себе запитувала, чому вона більше любить ніжні еустоми та різнобарвні альстромерії, але так і не змогла відповісти. 

Кожен тиждень квіти були іншого кольору. Але неодмінно свіжий охайний букет прикрашав мінімалістичний інтер'єр. Цього разу фіолетовий. 

Вона йшла пішки сонним вранішнім містом. Виходила з маленької вулички, що носила ім'я войовничого прикордонника, йшла вниз та звертала на іншу, імені молодого офіцера, що загинув у перші дні війни Росії проти України. Приватний сектор міста повільно переходив у багатоповерхівки. Виростав на очах. Охайні будиночки з зеленими газонами та трояндовими кущами поступались багатоповерховим новобудовам з вузькими проїздами, ще вужчими тротуарами та майже відсутніми газонами. Одинокі перехожі, сонні та замріяні, траплялися рідко. Майже всю дорогу Роза-Вікторія долала самотньо, милуючись краєвидами, розмірковуючи про щось своє, далеке, трохи сумне. В цих роздумах вона виходила на бульвар імені Шевченка. Кілька хвилин очікувала зеленого на світлофорі, а потім знову продовжувала свою пішу подорож до магазина. 

Від переходу на бульварі жінка починала думати про роботу. Рахувати залишки, підбивати підсумки, планувати день. Її квітковий магазинчик розташовувався в тридцяти хвилинах від дому та в десяти хвилинах від центру міста. Тихий центр. Так називали це місце рієлтори. Захований на першому поверсі цегляної багатоповерхівки магазинчик дістався їй від чоловіка. Він організував там продаж автозапчастин, але після того, як Роза-Вікторія почала займатися справами, його швидко перепланували в квітчарню. 

Квадратної форми приміщення з панорамними вікнами, стійкою адміністратора та великою кількістю різноколірних квітів. Так виглядала квітчарня. Так само чиста, охайна, схожа на музейну експозицію, як і квартира власниці. Жінка відчинила двері. Тонка зморшкувата рука ледь помітно тремтіла. Вона зайшла всередину, озирнулась. У квітчарні пахло гіацинтами та тюльпанами. До їх солодкого задушливого запаху підмішувався ще один. Так їй знайомий. Вона зменшила температуру на кондиціонері до мінімально можливої, хоча в приміщенні й так було достатньо холодно. Відчинила вікна та двері. Протяг скинув на підлогу кілька білих паперових квадратиків для нотаток. Ручка покотилася, але зачепившись за блокнот, зупинилась. 

– Доброго ранку, – сказала Роза-Вікторія голосно, озирнулась очікуючи відповіді. Але відповіді не було. Вона посміхнулась, зібрала листки та поклала їх назад на стіл. Руки продовжували тремтіти. На лобі сильніше проступили зморшки. 

Магазин відчинявся о десятій. Ще був час. Ще було достатньо часу. Вона обережно відчинила комору. Так, наче звідти міг хтось вистрибнути. Але нікого не було. Підлога блищала, залита чимось вологим. Лампочка вчора згоріла, тому неможливо було розгледіти що саме було під ногами. Але вона знала. Вона точно знала що то. Сильний поштовх повітря з грюкотом зачинив вхідні двері. Роза-Вікторія підстрибнула від несподіванки та скрикнула. Зачинила комору та побігла зачиняти двері та вікна. В квірчарні залишився легкий запах гіацинтів. Але через кілька хвилин він повністю наповнить собою все приміщення. Головне вимити підлогу. Швидко вимити підлогу, щоб сморід не міг розійтися по всьому магазину. 

З коричневої плетеної торбинки вона витягла фіолетові гумові рукавиці для прибирання та коричневу яскраво зелену волохату ганчірку. “Потім все це можна буде викинути трохи далі від магазину.” – Розмірковувала вона вбираючись. Налила води у велике пластикове відро та знову відчинила комору. Звідти одразу повіяло душком. Роза-Вікторія прикрила рота внутрішньою стороною ліктя, примружилась, видихнула та глибоко вдихнула. 
– Що ж, це не займе у мене багато часу, – заспокоювала себе. – Втім варто поспішити.
Вона взяла ганчірку та з плюскотом кинула її спочатку у відро з водою, а потім на підлогу. Зелена тканина одразу всотала в себе коричнево-червону рідину. Жінка вимила ганчірку та повторила. Мила доти, доки лінолеум в коморі не посвітлішав, а ганчірка не перестала фарбуватися. Чотири рази змінювала воду. І врешті решт задовольнилась чистотою. Склала ганчірку та рукавиці у відро та запакувала все у пластиковий пакет. 

На годиннику була дев’ята. До відкриття година. Сьогодні вона не встигне, а на завтра залишиться ще одна справа. Хоча, скоріше за все доведеться розтягнути процес на біль довгий термін. Жінка підійшла до великої білої морозильної камери. В ній зазвичай зберігалися нещодавно привезені квіти. Але цього разу температура стояла на мінус вісімнадцять градусів. Вона протерла камеру зовні, стерла дрібні коричневі цятки. Підняла кришку.