Читати книгу - "Повчальні зміни, Соня Рей"

Мене звати Женя, і я живу в родині, де на мене всім байдуже. Не подумайте, батьки в мене не пияки і не б'ють мене, але вони постійно зайняті роботою. В них своя фірма, і весь їхній час поглинає офіс. Коли вони повертаються додому, їм вже не до мене. Я розумію, що маю багато матеріального, але я б віддав усе, щоб провести час з батьками: пограти в настільні ігри, прогулятися разом або хоча б поговорити за вечерею. Завтра в школі батьківські збори, і я дуже сподіваюся, що хтось із батьків прийде. Може, вони зможуть скасувати якусь зустріч? З такими думками я йду до них із проханням.

Заходжу у вітальню, де обидва сидять за комп'ютерами. Вони навіть не піднімають голови, коли я наближаюся.

— Мамо, тату... Завтра в школі батьківські збори о шостій вечора. Було б дуже важливо, щоб хтось із вас прийшов, — намагаюся звучати впевнено, хоч серце стискається від тривоги.

— Я точно не зможу, — відразу відповідає батько.

— Жень, я теж не зможу, — байдуже говорить мама, навіть не відриваючи погляду від екрана.

— Але ви ж можете на годину змінити свій графік! Це ж лише один раз, — кажу, відчуваючи, як до горла підступає образа. — Будь ласка...

— Женю, твої батьківські збори нас не цікавлять. Попроси когось передати, що там казали. Змінити графік не так просто, — підвищує голос батько.

— Я так часто прошу? Один-єдиний раз! Ви ніколи на мене не звертали уваги! Що я є, що мене немає! Дитина — це в першу чергу відповідальність. Я хочу, щоб у мене були батьки! Щоб я їх бачив, проводив з ними час! Ви коли останній раз зі мною гуляли? Коли мені був рік, чи тоді теж зі мною була няня? — кричу, а по щоках починають котитися гарячі сльози. — Ви думаєте, гроші можуть замінити мені маму і тата? Знаєте, як боляче гуляти парком і бачити щасливі родини, знаючи, що в тебе такого ніколи не буде?!

Я дивлюся спершу на батька, потім на маму. Але їм байдуже. Вони дивляться на мене так, ніби я щойно не відкривав їм свою душу.

— Ага, ми такі жахливі батьки, а ти весь такий нещасний, — відповідає мама з сарказмом.

І я вирішую. Вирішую втекти з цього дому. Не знаю куди і навіщо, але я їм настільки непотрібний! Я вибігаю з дому. На вулиці йде дощ, а я в легких штанях і футболці. Біжу дорогами міста і плачу, немов мала дитина. Останнє, що я бачу — це скло. Я врізаюся у вітрину і випадково розбиваю її головою. А далі... Далі я прокидаюся. Прокидаюся не в своїй кімнаті.

Можливо, я втратив свідомість і мене кудись забрали? Голова болить, з вікна виглядає сонце. Я встаю і направляюся до дзеркала в кутку кімнати. З жахом дивлюся в нього і починаю кричати.

Це не я! З дзеркала на мене дивиться хлопець з блакитними очима та світлим волоссям, а я ж навпаки маю карі очі та темне волосся. Я падаю на підлогу і починаю терти очі руками.

— Не може бути... Це неможливо, що тут коїться? — шиплю я, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Як раптом у двері кімнати стукають.

— Ваню, все добре? Я зайду, — чую чоловічий голос за дверима.

Двері відчиняються, і переді мною стоїть чоловік зі світлою бородою та волоссям, зеленими очима.

— Ваню, чого ти на підлозі сидиш? І чого кричав? — питає він з легкою посмішкою.

— Ваня?! Мене звати Женя! Хто ви такий і що збираєтеся зі мною робити? — відповідаю, відступаючи подалі.

Чоловік заливається сміхом.

— Жартівник! Давай, піднімайся, — він простягає мені руку.

— Які жарти? Хто ви взагалі, і чому я виглядаю по-іншому? — питаю стривожено.

Чоловік підходить до мене і кладе руку на моє чоло.

— Температури немає. Ходімо їсти, жартівнику, — каже він і йде до виходу з кімнати.

Я не розумію, що відбувається, але вирішую грати за їхніми правилами і йду за ним. Я не знаю дороги, тому три рази помиляюся кімнатами, але нарешті знаходжу потрібну. За столом сидять чоловік, жінка і маленька дівчинка. Коли дівчинка бачить мене, вона одразу посміхається і підскакує зі стільця, біжить мене обіймати.

— Братику, добрий ранок! Ми всі тут тебе чекали! — радісно вигукує вона.

Я намагаюся не показувати, що щось не так, і сідаю за стіл. На ньому лежать запашні млинці, ймовірно, приготовані цим чоловіком та жінкою.

— Всім смачного, — каже жінка і починає їсти.

Я теж вирішую спробувати, адже голодувати не збираюся. Після сніданку я йду у "свою" кімнату і шукаю телефон.

На щастя, на ньому немає пароля. Я заходжу у карти і бачу, що знаходжуся в іншому місті. Цього мені ще не вистачало! Як я взагалі сюди потрапив? Далі я на всяк випадок вирішую перевірити, який зараз рік. І... 2027-й... А ввечері був 2024-й! Що за чортівня?! Це сон чи реальність?

Далі вирішую знайти новини про ім’я батьків і мами. І натрапляю на новини трирічної давнини: "Родина бізнесменів Котових втратила сина".

З жахом натискаю на посилання, і те, що я бачу, зовсім мене не радує. Там написано, що я загинув! Але цього бути не може! Переглядаю відео, прикріплене до новини, і бачу заплакані обличчя своїх батьків.

— Ми так мало з ним часу проводили, мені так шкода, — каже мама, схлипуючи. — Синку, вибач нас за все!

Я ледь стримую сльози. Як це взагалі можливо? Що сталося, чому я тут? Хочу кинутися до чоловіка та жінки, щоб розібратися, що взагалі відбувається , але не встигаю цього зробити, бо чую голос чоловіка:

— Синку, збирайся, ми поїдемо в розважальний центр, як і обіцяли! — каже він бадьоро.

Синку... Розважальний центр... Це те, про що я мріяв стільки років, але чому так боляче на душі? Перед очима постають заплакані обличчя батьків, поки я одягаюся. Вони не заслуговують на це... Я не хочу, щоб вони страждали. Але чому я тут?

Я виходжу зі своєї нової кімнати і йду до чоловіка, який чекає мене в коридорі. Він посміхається, обіймає мене і говорить:

— Ну що, готовий до розваг, Ваню?

Я киваю, хоча всередині мене все стискається від сум’яття. Як я опинився в цьому тілі? Що сталося з моїм справжнім життям? І чи зможу я коли-небудь повернутися назад?