Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Микола Гоголь

Зібрання творів у семи томах

Том 1

Вечори на хуторі біля Диканьки

До 200-ліття від дня народження

Упорядник П.В. Михед

Вступне слово М.Г. Жулинського

Передмова П.В. Михеда

Коментарі П.В. Михеда, Т.В. Михед

У виданні використано ілюстрації художника В. Табуріна до книги 1908 р. «Полное собрание сочинений Н. В. Гоголя»

На фронтиспісі портрет М. Гоголя роботи Ф. А. Моллера, 1840

Гоголь: дух і слово

Субстрат його мистецтва, мови і філософії був українським, але він домагався і домігся переплавити його в універсальну візію.

Душа страждала — слово з великими душевними зусиллями лягало на папір. Гоголь вимучував себе зобов’язанням дати світові нову книгу «Мертвих душ», але невимовна туга, яка накрила чорним крилом його душу, та ослаблене хворобами тіло змушували шукати якісь виправдання такого затяжного, майже на три роки, творення чогось надзвичайного — грандіозного одкровення духу, яке він публічно обіцяв читачам. «Я мучив себе, силував писати, страждав тяжким стражданням, бачачи безсилля, і кілька разів уже спричинював собі хворобу таким присилуванням і нічого не міг зробити, і все виходило силувано й недобре. І багато, багато разів туга і заледве навіть не відчай заволодівали мною від цієї причини… Не можна проголошувати святині, не освятивши перше скільки-небудь свою власну душу…»[1] — признається він Олександрі Смирновій.

Та письменник не міг не писати — іншого сенсу життя, як творення, він не уявляв. Оскільки обіцяна, виношена душевна книга не виливалася в рядки, Микола Гоголь находив розраду в листах. За ці шість — із 1842 по 1848 — років перебування за кордоном чи не найщасливішими були дні в Римі, куди він знову, як і 1837 року, запросив давнього вірного друга Олександру Смирнову. Оглядаючи Вічне місто, Микола Васильович з особливою емоційною чутливістю сприймав картину Страшного суду в Сікстинській капелі. «Тут історія таємниць душі… Кожен із нас сто разів на день то негідник, то ангел»[2], — зауважив якось він, стривожений власним духовним конфліктом. Захоплення Римом, зачудування Італією, яка так нагадувала йому сонячну Україну. Але письменник в думках не відривався від свого внутрішнього обов’язку — багато читав, осмислював розвиток подій, які він зображував, правда, змушуючи себе писати, переборюючи тугу, душевну розпуку і фізичну неміч. У листах жалівся, що йому повсякчасно холодію, відчуває згасання сил, бо схуд, мов тріска, — єдина надія на паломництво до Єрусалима. Але виїзд до землі обітованої відкладається, завершення поеми ще навіть не зоріє, а душевний неспокій несе його містами і містечками Європи.

Письменник повинен завершити цю свою духовну сповідь, але все частіше його охоплює розпач. А раптом йому не вистачить творчих сил здійснити це високе покликання долі. Страх смерті гасить творчі поривання.

Від енергії духу залежало сподівання Гоголя відкрити в цій поемі велич перетворення мізерної, ницьої душі в благородну, наповнену моральною чистотою натуру. Та дух Гоголя був ослаблений, скорботні думки і трагічні настрої знесилювали слово, бо був знесилений сам дух, неспроможний виношувати творчо продуктивне слово.

Гоголь перечитував сторінки першої частини «Мертвих душ», які з’явилися ще в Росії, дописувалися згодом у Швейцарії та Франції, і щоразу впевнювався, що спрямовувати сатиричні інвективи на російську дійсність він не хоче. І не може. Сучасна Росія з її аморальною, звироднілою від зловживань бездуховною армією чиновників, які розкошують від безкарності та втішаються покірністю зачумленого люду, письменника не цікавила.

Гоголь усвідомлено полишив ще першого разу в травні 1836 року Петербург, де він «Ревізором» замірився «ревізувати» дійсність — поглянути на неї крізь сміхову систему дзеркал, окарикатурити реальність цим дзеркальним гіперзображенням, розсмішити і в фіналі досягти трагічного потрясіння. Слово вичерпало свої можливості, воно заніміло на устах учасників дійства і цим посилило символічне звучання останнього звуку подиву і жаху, який виривався із грудей жінок.

Життя провінційної Росії абсурдне, і Слово згасає в безпорадності перед цим абсурдом реальності, непідвладним воскресінню і відродженню попри всі можливості мистецтва. Подалі від цієї холодної, морально знесиленої просторової безмежності, туди, де сонце, прозоре повітря, краса і велич визрілого на античних традиціях мистецтва, де підла сучасність не закриває горизонт віри та надії па духовне оздоровлення.

Це був другий вихід художника за межі російського світу. Глуха, просякнута мрякою безвиході та мертвотної застиглості російська дійсність знесилювала його творчий дух. У листі до В. Жуковського Гоголь писав наприкінці 1839 року: «… яке дивне моє існування в Росії! який важкий сон! о, коли б скоріше прокинутися! Ніщо, ні люди, зустріч з котрими принесла б радість, ніщо не в силах розпалити мене…» (XI, 268).

Проте творча енергія молодого письменника, яка так ефективно спрямувала передусім українськими повістями читацьку увагу на історичні та духовні основи національної екзистенції, була активізована ідеєю створити досі не бачений роман «про всю Русь». Заміри Гоголя поемою «Мертві душі» були спрямовані на те, щоб провістити світ про власне місіонерське покликання відкрити моральні та духовні рани па тілі усієї Русі — України та Росії і показати цим заблудним, упослідженим, гріховним вівцям Господа дорогу до храму очищення та набуття віри.

Ідея духовного виведення двох народів — українського і російського, усієї Русі па шлях загальнослов’янського месіанства задля відкриття світові нових горизонтів удосконалення за християнсько-етичними вимірами спонукала Гоголя до створення нової редакції повісті «Тарас Бульба».

Розширений варіант цієї повісті з’явився того ж 1842 року, коли були надруковані «Мертві душі». В цій поемі письменник відкрив передусім для себе тотальну недосконалість російської дійсності та упевнився в необхідності особистісного проповідування християнських моральних цінностей. Коли в першій редакції повісті «Тарас Бульба» місія збереження і захисту православної віри від римо-католицької експансії, мусульманського світу, від поширення уніатства, від свавілля поляків та зазіхань на «віру предків і святого звичаю» покладається на українське козацтво, то в редакції 1842 року «думка про особливу історичну та релігійну місію українського козацтва дедалі помітніше витісняться ідеєю російського месіанства, топос України — топосом “Руси”, “російської („русской“) землі”, козаків тепер іменовано “російськими („русскими“) витязями”,