Читати книгу - "Кішка Алізе. Прощання, Олекса Шевкун"
- Жанр: 💙 Різне
- Автор: Олекса Шевкун
- 95
- 0
- 04.10.24
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мабуть, кішка Алізе скоро полишить мене…
Ніч проти 15 березня. Не можу і не хочу спати. Знову вдивляюся в монітор ноутбука, доки кішка спить. Або намагається. Щойно ходила попити водички — захекалася і не змогла відчинити двері, які з легкістю раніше чіпляла лапкою. Проблеми з диханням вже багато днів. Зовсім слабкою зробилася… Їсть все менше : годую з руки лише вологим кормом. Також навчився робити ін’єкції – до клініки не навозишся. Там кажуть, що в неї прискорене дихання через зношення серця : перенесла дві складні операції. Ракові пухлини видаляли… Поверталися у нових місцях. Цьогоріч їй 12 років, але так хочеться, аби іще якось пожила!..
Майже 12 років тому я в інтернеті розмістив оголошення : «Подаруйте, будь ласка, триколорну кішку! Заберу безхатню або зайву…» Зателефонував чоловік : «Справді заберете? Маю подібну. Знайшли на вулиці, – думали собі залишити. Однак наша стара кішка б’є малечу». Я приїхав до нього додому, і маленька дитина винесла мені симпатичне чорноносе кошеня. Плямисто-триколорне з великими очима. «Зичимо прожити разом багато років! Як ми зі своєю…» – на прощання скажуть батько із сином.
Алізе (назвав на честь співачки) того року врятувала мене від тяжкої депресії, в яку потрапив через власні проблеми зі здоров’ям… Дуже рухлива та жвава дівчинка! Фільмувати на камеру і фотографувати почав її з першого дня. На пам’ять. Щоб колись передивитися.
Кішка виявилася характерною і емоційною – уся в хазяїна.) Кусалася до крові, а потім швидко мирилася. Переглядала зі мною відео. Любила гризти кості, немов собачка. З’їдала до цурочки! Скільки проводів, навушників та «зарядок» перекусила у дитинстві – не порахувати! А ось поза межами туалету жодного разу не наробила… Культурна.
Жодного разу, коли я кудись їхав, вона не спала : спочатку на навчання, потім на роботу чи гуляння. Проводжала мене вранці та посеред ночі. Звісно, чекала... Я завжди знав, – Алізе краща за всіх моїх «друзів» і «подруг». Ліпша за так званих «людей». Бо не зрадить та не шукає вигоди у наших взаєминах. А ще відлежується у кріслі чи на канапі, одним оком споглядаючи, як хазяїн або щось пише-монтує, або підіймає гирі.) З часом звикла до брязкоту інвентарю та спалахів фотокамери. Головне – любо, цікаво і смачно!
Важко дихає кішка… Мені аж серце крається! Емоційність мене губить повсякчас. Щоб відвернути свою увагу, – пишу цей текст. Проте, споглядаю одним оком… За нею.
– Не полишай мене, тваринко, у світі нелюдів!
Мовчить. Сьогодні вже мовчить. Я не хочу, щоб вона помирала! Але не хочу також, аби страждала!.. Думки змінюють одна одну щохвилини : від «скоріше б усе закінчилося» до «плекаю надію на диво!» Перечитав молитви. Двічі допомагали (як оперували колись). Та все має край… Не легше від цього анітрохи. Як від вмовлянь-заспокоєнь «Ну, зараз люди гинуть, а тут кішка…» чи «За дітей так треба перейматися, а не за тварин!» Розумію я мізками, – ніхто і ніщо не вічні. Люди помирають ось навіть цієї миті – від вибухів або хвороб… Тільки серцю не довести! Причиново-наслідковий зв’язок губиться, а сльози не тримаються… Хочеться пожертвувати чимось заради її життя, з власного побуту, однак даремно. Не проміняти на здоров’я. А гроші та лікарі не всесильні.
Алізе погіршало. Дихає ротом. Я розумію тебе, бідненька! Сам астматик. Неймовірно тяжко – задуха! Це ж не серце! Лікарі брешуть! Треба робити рентген.
Ми зробили. І той з рентгену вийшов у шоці : «В неї майже немає легень... Чим вона взагалі дихає?! Це якесь диво. Я такого ніколи не бачив!»
Нам збрехали. Про серце. В Алізе дуже сильне воно. Он як тримається. А лікарі збрехали, щоб гроші отримати за ліки. Я тепер зрозумів. Просто воля рукам – і вони забудуть, як дурити…
– Не чіпай! Вони й так врятували її. Операцію зробили. Рік прожила, – зупинить мама. – В неї метастази пішли у легені.
– Але вони справжні здирачі!
– Здирачі. Однак не бий їх, – як мати прошу! Заґратують тебе. Я вже не переживу! Ти в мене єдиний син!
– Їм повернеться. Я прокляну!..
– Прокляни. Маємо Алізе покласти зручніше…
Кішечка боролася. Вона дивом лишалася зі мною. Майже без легень. Дихала незрозуміло чим. Так хоче бути з хазяїном! А моє серце просто вибухало. Жодна людина не робила з ним подібного...
Остання ніч проти 16 березня стала найтяжчою. Алізе забилася під канапу. Думала – там легше. А може шукала місце, де померти. Як у природі тварини роблять.
– Муркотуша ти моя. Поспи трішки. Я за лапку потримаю…
Вона поспала. Тихенько так. Я плакав над неї усіма своїми сльозьми.
Наранок Алізе стало ще гірше. Вона стогнала як людина. І я не втримався до Бога :
– Я ж просив врятувати її. Просив! Чому ти не хочеш? Чому вона так страждає? Не дослухався мене. Якщо не рятуєш, то негайно забери!
Бог мовчав. І я на себе узяв відповідальність.
– Мамо, ми мусимо зробити евтаназію.
– Вона твоя «дитинка». Вирішуй!
Я погладив тваринку. Обізвалася… І дуже хрипіла.
– Алізюшка, я обіцяю тобі зробити все, чого прагну, і грошей не жаліти хворим тваринкам. І здоровим теж!
– Я вірю, хазяїне! – почулося мені. – Дякую за чудові роки. Я прожила гарно : ані коти мене не кусали вуличні, ані мисочка порожньою не була… Нам легше – хто приголубив, то наша й «рідня». У вас складніше. Ви маєте співіснувати з різними…
Ми з мамою у клініці. Однак попереду багато жінок з котами.
– Займайте чергу! Не пріться. Ми зранку домовлялися!
– У вас живі коти, а нам присипляти! – хоробро відповість мама.
Жінки раптом почали плакати… Я не бачив такого. З нахабних створінь вони перетворилися на людей… Плачуть і розходяться. А я йду з переноскою на евтаназію... Не все втрачено, коли навіть вони співчувають.
– Їй не боляче буде? – запитує мама у ветеринара.
– Ні. Зараз у вену ін’єкцію поставимо. Нічого не відчує.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кішка Алізе. Прощання, Олекса Шевкун», після закриття браузера.