Читати книгу - "Легенда Чуфут-кале, Юлія Рудишина"

Бірюзово-сині хвилі, прикрашені ажурними гребінцями, набігали на дрібну, відшліфовану морем і часом, гальку. Вони залишали на камінні бруднувато-біле мереживо піни та водорості, які здавалися тонкими сплутаними ниточками. Хвилі відкочувалися назад, шуміли, і морський запах солі нісся над узбережжям.

Еля заворожено дивилася на прибій і майже не слухала балачки подруги. Оленка в цей час їла персики і міркувала про те, куди б ще поїхати розважитися і чого б такого цікавого подивитися.

На прямовисній скелі височіла церква сусіднього селища, а пляж Сонячногірського жив звичним життям — крики торговців, сміх дітей, плескіт хвиль, галасливі розмови і пронизливі крики чайок. Птахи білими розчерками ніби розпорювали купол небес, зникаючи в його глибокій синяві. Чарівна природа, вдалині — гряда Кримських гір, тепле узбережжя...

Що ще потрібно для щастя?

Еля любила Крим. 

Найбільше — Ялту. Але й це тихе містечко Великої Алушти, куди вмовила її їхати подруга, теж сподобалося. Тут не було стовпотворіння і метушні, властивих курортним містам, і навіть у високий сезон пляжі залишалися напівпорожніми. Саме містечко — охайне і чисте, із затишним приватним сектором, дитячими майданчиками, скверами, парком і вузькою смугою прибою — теж було вельми милим. А ще тут жили кримчаки та татари, у сім’ї яких дівчата і зупинились в маленькому затишному готелі та вже встигла наслухатись чарівних або тужливих історій про цей дивовижний народ. Лідія, господарка готелю, пережила у дитинстві примусове виселення та тільки років двадцять тому змогла повернутись на рідну землю. Охайна, красива і працьовита – ця бабусечка підкорила дівчат, і вони вирішили, що тепер будуть приїздити сюди тільки до неї.

Оленка, яка відпочивала тут не вперше, завжди  вважала за краще знімати кімнати у місцевих – і ця татарська сім'я завжди радо приймала її з друзями. Еля почувалася в їхньому величезному будинку цілком файно. Крім того, це містечко було зручне тим, що добиратися як на Східне узбережжя, так і в бік Ялти було зовсім недалеко. 

У Елі склалося враження, що приїжджають сюди сімейні пари з дітьми, які бажають відпочити біля моря без галасливих клубів і гучних барів. І коли їй хотілося потанцювати і розважитися — вона тягла подругу в сусідні містечка, де нічне життя було більш яскравим і насиченим.

Хоча... Ще один мінус... Набережної, щоб прогулятися ввечері при повному «параді», тут теж не було, ходиш собі вздовж дороги, притискаючись до узбіччя, попутно розглядаєш сувеніри, і тебе обдає вихлопними газами авто. Тож іноді здавалося, що краще було б поїхати в Ялту — з її чахлою пальмовою алеєю і битком забитими пляжами. Поїхати заради красивої набережної і нічних клубів.

І хоч море наприкінці літа було не найкращим і вода каламутна, зате пляж гальковий, що теж перевага — на мокрі ноги не чіпляється пісок, тільки зовсім вже дрібні камінчики.

Елі подобалося, як місцеві називають селище — Сонечко. Лагідно.

— Давай куди-небудь з'їздимо, — голос подруги вирвав її із замисленості. А прохальні нотки змусили напружитися. Оленка приїжджала погостювати  далеку, вона була звична до гір, сплавів та інших принад активного туризму, і тому постійно влаштовувала своїй подрузі порядні струси. Минулого разу екскурсія тривала майже цілий день і полягала в лазінні по горах, їзді верхи серпантином... — краєвиди, звісно, гарні, і фото вийшли чудові... Та ось спину досі ломить.

Не любила Еля такий відпочинок. І похід у гори її не приваблював.

Нещодавня подорож серпантином до водоспаду Джур-Джур теж вимотала. Поки дісталися, зовсім видихнулися — дорога йшла через густий ліс, добре хоч там лавки з сувенирами траплялися, — можна було відпочити. Ледь не заблукали, але Оленка, на щастя, з тих, хто звідусіль стежинку знайде.

— Я... подумаю, — ухилилась від прямої відповіді Еля, дивлячись на катер із романтичною назвою «Червоні вітрила».

Ось морем покататися — інша справа. Можна взяти тур на кілька годин, а можна і в Ялту махнути...

Так, Еля любила Крим — але майже завжди відпочинок її обмежувався Південним Берегом. На екскурсіях бувала не дуже часто — не особливо подобалося: в Євпаторії пляжі піщані, атмосфера звичайна (тополі та сучасні забудови, а старе місто і його визначні пам'ятки не спокушали), Херсонес з його руїнами теж не цікавив. Лише Алушту і Ялту Еля цінувала — яскраве сонце, прозорий купол небес, клуби, вечірки, білосніжні палаци над прірвою, море, що вгризається в сірі скелі, пароплави і витончені набережні з азаліями і магноліями. І головне — пальми. Чомусь без них і відпочинок не був відпочинком. Оленка казала, що Елька не розуміє нічого. Може, й не розуміє, бо відпочинок з подружкою в цілому завжди подобався та відкривав очі на те, що здавалось звичайним, дарував нові місця та емоції.

— Пахлава!

— Чурчхела!

— Солона рибка! Шашлик із мідій і рапанів!

Крики торговців трохи дратували, відволікаючи від спостереження за хвилями та катерами. Еля зморщилася, дивлячись, як народ розбирає небезпечний товар — невже хочуть отруїтися? Сама вона на пляжах їжу брати боялася — досі пам'ятала, як у дитинстві після якогось чебурека в лікарні «відпочивала» пару тижнів.

— Дівчина! Поглянь, рибка яка, а дивиться на вас як! — верткий татарин із приклеєною намертво усмішкою плюхнувся на пісок поруч з Елею.

Вона мовчки подивилася на нього з таким виглядом, ніби готова була цю рибу йому ж і згодувати. Торговець тямущий виявився — вмить випарувався.

— Нудно... — простогнала Еля. — Ходімо, чи що, у «Сьоме небо» сходимо? Дуже милий музей, і вино там гарне, може, балкончик буде вдень вільний, я б хоч сфотографувалася там...