Читати книгу - "Легенда Чуфут-кале, Юлія Рудишина"

Прогнавши геть дурні питання, Еля зосередилася на тому, щоб спуститися вузьким лазом, не зламавши собі що-небудь. Хлопець запалив свічку і протиснувся у вузьку щілину в скелі. Еля ледве пролізла слідом – доросла людина тут не пройде, а дітей відпускати страшно. Мабуть, окрім цього худорлявого підлітка, нікого не знайшлося сміливого, та ще й зі слушною фігурою. От і зраділи, мабуть, місцеві, коли Еля до них на голову впала.

«Тоді, можливо, я потрапила за часів Тохтамиш-хана? Хан цей, казали, страшний і злий був – рудий, волохатий, з величезною головою».

Еля зіщулилася, йдучи слідом за своїм проводжатим — стіни лазу розійшлися, і вже можна було нормально випростатися. Вона сподівалася, що якщо вгадала про хана, то на очі йому не попадеться.

Еля з юнаком змогли принести води. Спускалися в печеру кілька разів, але дівчина була ще слабка, і він жестами, упереміш із ламаними словами її мови, пояснив – завтра продовжимо. Як упоралися, то в його будинку нагодували їх, а потім хлопчик повів Елю до урвища.

Дивиться вона — адже це те саме місце, де вона зірвалася. Серце забилося, долоні знову змокли. Вона не змогла стримати сліз, сіла прямо в пилюку і розплакалася. Юнак щось шепотів, волосся її гладив, мабуть, заспокоїти хотів.

Але хіба тут заспокоїшся?

Повз зграйка дітей пробігла – радісні, щось галасують-лопочать. Жінки пішли слідом, несучи один з бурдюків, які Еля з хлопчиком винесли з-під землі, наповнивши водою. Жінки зупинилися біля Елі, вклонилися. А потім почали дякувати – слово «дякую» дівчина змогла розібрати. Підійшли чоловіки в смугастих каптанах — підперезані, у невеликих чорних шапочках, вони вже не здавалися Елі обірванцями — просто спочатку було незвично бачити ці неяскраві вбрання з простих тканин.

І цієї миті, дивлячись на людей, яким вона допомогла, Еля відчула, що сльози її зникли. Суха трава відблискувала червоним — сонце сідало. І така тиша була довкола, така краса, що серце завмирало.

Юнаку хтось приніс чорну повсть, він її розстелив, щоб холод від землі не вистудив Елю. Вона посміхнулася, прошепотіла:

— Дякую…

— Ім'я? — запитав він, показуючи на неї.

— Елла. А ти?

— Тохтамиш, — усміхнувся він, і його долоні зімкнулися навколо її тонких рук. — Я — Тохтамиш. Ти – Джанік.

Еля здивовано дивилася на молодого караїма, який рятував свій народ і дав їй ім'я дівчини з казок, і руки її зрадливо затремтіли.

Легенди брешуть. Але чи на щастя?

Захотілося, щоби все це було по-справжньому.

Не прокинутися б тільки.

Кінець