Читати книгу - "Гарбузове щастя, Тетяна Овчіннікова"

Люблю осінь! Бо восени народжуються найкращі люди! Я, наприклад. Хі-хі!

А ще просто обожнюю жовтогаряче, червонясте, брунатне листя на деревах і на асфальтованих доріжках — вони тоді здаються дивовижними стрічками, прикрашеними ажурним мереживом! Мене навіть похолодання не бентежить, адже можна вже нарешті дістати своє помаранчеве пальтечко та похизуватися перед перехожими. Ну то й що, що дощ? А парасоля вам навіщо? Обожнюю спостерігати, як люди перетворюються на фантастичні гриби з різноколірними шапинками, мчать кудись, поспішають, супляться, визираючи з-під парасолі та поглядаючи на небо.

Що ви на нього дивитеся? Краще довкруг роззирніться — краса ж яка! І листочки виблискують, мов лаковані, і в калюжах відбиваються зорі! А довкола гарбузова насолода! Великі, маленькі, пузаті та довгасті, якісь нагадують карету Попелюшки, а інші — шкіряться у злісній посмішці. І все те перевите мерехтливими лампочками жаских тематичних гірлянд, які й не жахають направду сказати, а навпаки — викликають замилування. Як добре, що вже раніше темніє, тож можна довше насолоджуватися фантастичними картинами. Помаранчеве Гелловінське щастя! Невже ви не бачите?

Сьогодні якраз 31 жовтня — свято Гелловіну, заради якого все й затівалося! У вечірніх сутінках поспішаю додому, проте повз милого гарбузика, який глипає на мене пустими темними очицями з вітрини сувенірного магазинчика на розі просто побіля мого дому, пройти не можу. Купую його і ніжно пригортаю до грудей. Дрібненький, трохи скособочений, оксамитовий, з вмонтованим ліхтариком всередині, який вмикається натисканням на зелений, закручений хвостик і миготить таємничим багрянцем. Вираз обличчя зовсім не злісний, а скоріше такий ехидкувато-насмішкуватий. Ну, красунчик же!

А на додачу прихоплюю ще й гірлянду на батарейках з лампочками-привидами, які загадково блимають холодним блакитним світлом. Ідеально!

І таки поспішаю додому, у свою невеличку квартирку під дахом на сьомому поверсі, в якій на мене чекає Онікс. Хто це? — спитаєте ви. Моя зеленоока красуня — чорна кішка. Якраз те, що треба для Гелловіну. Шкода, що я не відьма, хоча відьомський костюм з казковим фіолетовим капелюхом маю. Спокусливий такий, хоч і спокушати мені в ньому ні́кого. І сьогоднішній вечір я точно проведу в образі відьми! Шкода, що у нашому провінційному містечку ще не запанувала традиція випрошувати солодощі на це свято, ото б дітлахи повеселилися! І я разом з ними!

На порозі мене зустрічає моя неповторна Онікс, дивиться на мої придбання прези́рливим поглядом, форкає та йде до кімнати — звісно ж яскраво-оранжевої, і засипаної «Джек-о'-Лентернами» на будь-який смак. Ось тільки мого маленького, що я тримала в руках, і не вистачало для повнісінької колекції.

Онікс поводить вухом, так, ніби справді чує мої думки, а потім озирається і дивиться на мене прищуреним поглядом. Я так і уявляю, що якби вона могла говорити, то сказала б мені:

«Повнісінької колекції? Та ти щороку одне й те саме говориш. Вже скоро місця у квартирі не лишиться від твоїх гарбузів!»

І мала би цілковиту рацію. Тому цього гарбузика я виношу на крихітний балкончик під двосхилим дашком, на якому двом людям уже складно розвернутися. Саме тут, на невеличкому підвіконні я й лишаю гарбузик, не забувши перед тим його увімкнути та заплутати у новій гірлянді. Цього року саме він буде оберігати мою домівку від злих духів!

А далі йду готувати святкову вечерю. Ні, нічого надприродного, лишень тільки піца з печерицями, вирізаними у формі милих черепів, та кажанами з оливок, «кривавий» томатний сік, а на десерт — гарбузові кекси. Ось і все.