Читати книгу - "Гарбузове щастя, Тетяна Овчіннікова"

— Що? Ти? То це ти? — намагається усміхатися, проте з переляком в очах та довжелезними іклами це погано йому вдається.

— Я, — ствердно похитується увесь гарбузик. Він досі ширяє у повітрі. — І повторювати двічі я не буду.

Вампірятко виявляється тямовитим — уже наступної миті драпає в темряву ночі так, що тільки крила лопотять. Все ще не вірячи своїм очам, розгублено дивлюся вслід крилатій нечисті. Я то люблю Гелловін і всі його атрибути, але щоб таке! В голові не вкладається.

Гарбузик же повільно підпливає повітрям до мене й опускається на протягнуту руку. Враження, ніби її опалило крихітне сонечко своїм теплом.

— Вже немов крижинка, — стиха вимовляє він. — Мерщій іди до кімнати та зігрійся.

Слухняно киваю, і навіть пориваюся йти, але тут усвідомлюю, що гарбузика треба повернути назад на вікно. Проте не встигаю.

— Ти б забрала мене в кімнату. Всередині на підвіконні я краще зможу захистити твою оселю від всіляких… — гарбузик зиркає у той бік, куди учкурив вампір. — І дротів на мене не намотуй, — згадує він гірлянду, яка досі самотньо миготить на підвіконні. — Лоскотно від них. І руку подряпану обробити не забудь! — турботливо додає наостанок.

Виконала все, як він просив, повернула вирізаним обличчям до шибки, і фігурка знову завмерла на підвіконні, наче нічого щойно й не відбувалося. Лише багряний вогник усередині так само миготів, відбиваючись у склі. 

Я ж розгублено поплелася до кухні, аби викинути піцу з галюциногенними грибами, та от тільки на кухні зрозуміла, що скуштувати її я так і не встигла.

То виходить, не привиділося?