Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

Потяг ще не зупинився, а я вже стою першою в черзі на вихід. Виряченими очима дивлюся на будівлю залізничного вокзалу, до якого ми наближаємося.

Ну, привіт, Перлина Чорного моря.

Стискаю в руці телефон, обережно спускаючись на перон. Провідник подає мені сумку.

— Дякую, — киваю добродушному чоловікові у формі та квапливо набираю номер бабусі.

— Приїхала, бабусю, — радісно повідомляю їй, забувши привітатися. Метушня, що панує навколо трохи дезорієнтує, але я намагаюся не піддаватися паніці. — Все гаразд, я вже на вокзалі.

Озираюся навкруги в пошуках переходу.

— Дякувати Богу, — захоплено вигукує бабуся. — Тепер, Поліно, хутчіше біжи на тролейбус, до конференції мало часу лишилося.

Повз мене проносяться десятки людей з валізами, і я постійно їм заважаю.

— Ба, передзвоню пізніше. Тут такий гомін стоїть, не чую нічого, — прощаюся похапцем, намагаючись утриматися на пероні.

— Ой, вибачте! — зривається з губ, коли моя сумка чіпляється за чиюсь валізу.

Чоловік, якому вона належить, змірює мене дивним поглядом, ніби оцінює. Зоровий контакт з ним триває не більше секунди, але я відчуваю легкий холод на шкірі. Він стискає невдоволено губи, але не вимовляє і слова у відповідь. Міцно тримає телефон біля вуха, ніби там йде найважливіша розмова у його житті.

Чоловік розчиняється у натовпі так само швидко, як і зустрівся мені. А я продовжую стояти в заціпенінні й безглуздо червонію. Випадковий поштовх у плече повертає мене до тями, і я разом з натовпом поспішаю до будівлі вокзалу.

У голові крутиться лише одна думка: знайти тролейбус номер вісімнадцять. Встигаю підійти до зупинки якраз вчасно, потрібний транспорт вже відчиняє двері.

Обираю віддалене місце біля вікна. До готелю їхати десь хвилин двадцять, якщо вірити навігатору. Нервово постукую пальцями по коліна, поки рогатий автобус неспішно везе своїх  пасажирів вуличками міста. Повторюю текст своєї доповіді, мигцем дивлячись у вікно на будівлі, що проносяться повз.

Накопичена втома від ночі в плацкарті накочує саме тоді, коли я підходжу до дверей готелю. Прикриваю рукою рот, що позіхає, та входжу всередину будівлі з облупленою фарбою.

Дивний запах старого пилу відразу б'є в ніс і я голосно чхаю. Літній чоловік, що спить за столом рецепції, схоплюється з місця. Обмінявшись люб'язностями, я називаю йому своє прізвище та показую паспорт, щоб забрати ключ від заброньованої кімнати.

Кидаю сумку на порозі дешевого номера. Не п'ятизірковий готель, звичайно, але на інший у мене все одно грошей немає.

Ні цвіль на швах у душовій, ні сірий павук під стелею не здатні зіпсувати мого захопленого настрою. Адже я нарешті у місті, де є справжнє море.

Сідаю на ліжко, щоб трохи перевести дух. Металевий каркас одразу видає жалібний скрип. Усміхаюся стомлено. Ну а чого я хотіла за таку ціну?

Це ще пощастило, що готель знаходиться майже в центрі міста, а не десь на околиці, звідки їхати до пляжу на трьох конях та чотирьох маршрутках. Сподіваюся, конференція не розтягнеться і я ще встигну полежати на пляжі годинку чи дві до настання темряви.

До речі, про конференцію. Дивлюсь на годинник і лаюся. За годину вже початок, а я ще сиджу тут у номері. Відписую бабусі, що зі мною все гаразд і спішно біжу вмиватися до крихітної кімнатки з унітазом та душовою кабінкою, що схована целофановою шторкою.

Змінюю майку та лосини на джинсовий сарафан та білу футболку. Розчісую сплутане дорогою волосся і зав'язую його у високий хвіст. Вже у дверях згадую, що тека з доповіддю так і залишилася лежати на дні дорожньої сумки. Витрачаю ще пару дорогоцінних хвилин на її пошуки.

Орієнтуватися у новому місті виявляється не так легко, як здається. Навіть наявність навігатора не рятує мене від блукань. Мобільний інтернет гальмує і я проходжу далі, ніж треба.

Кружляю вулицею в пошуках потрібної будівлі, але весь час натикаюся на глухі двори з одним входом. Час уже підтискає.

У момент розпачу доля підкидає мені «пряника». Місцевий дядечко показує мені непримітний прохід між двома близькими будинками, який прикритий величезними баками для сміття.

Побудивши сплячих котів своїм бігом, я вилітаю з провулка якраз до торця потрібної будівлі. Швидким кроком обходжу припарковані поряд машини, і з усіх ніг мчу по сходах до центрального входу. Реєстрація учасників конференції ось-ось закінчиться.

Не помічаю нерівної сходинки. Нога підгинається, і я лечу носом на бетонні плити.

— Ой! — не встигаю до пуття злякатися, як чиїсь сильні руки ловлять мене за лікоть.

— Акуратніше, дівчино, — чую я трохи глузливий голос.

Підіймаю очі й зустрічаюся з ним, тим самим чоловіком з вокзалу. Мені відбирає мову. Замість холодної зневаги, якою він обдав на вокзалі, тепер сліпить мене широкою і доброзичливою усмішкою.

Йому років десь двадцять вісім-тридцять. Одягнений у строгий світло-сірий костюм, який дуже йому йде, та білу футболку з коміром та ґудзиками.

— Ви... — шепочу я, коли кров приливає до щік.