Читати книгу - "Розмови за вікном, Мирослава Кривуца"

Клята осінь. Місто туману та дощу. Заяложене вікно, краплі, краплі, краплі. Фанні каже, що я нездара. Не здатна собі навіть води налити. А я й не сперечаюсь. Але вона добра, я це точно знаю. Ми з нею вже зо два десятки літ разом. Таааак, мої очі не такі яскраві, а реакція доволі повільна, але я ще досить ого-го. Фанні каже, що не ого-го, а іго-го. Та то вона навмисне, щоб мене позлити. 

Місто туману та дощу. Навіть крізь брудне вікно видно, як великі прозорі краплі падають на асфальт, розбиваються на маленькі скельця та об'єднуються у великі калюжі. А зір у мене ще все-таки ого-го. Фанні вже не бачить. Бідолаха. 

Тепер я зву її Фанні. Насправді її ім'я Руслана. Але так її давно вже ніхто не кличе. Діти роз'їхалися по закордонах, забравши з собою серце та частину статків. Ми давно вдвох. Відтоді як помер Анатолій Валерійович, хай йому солодощів буде на тому світі більше. 

Місто туману та дощу. Злива не вщухає третю добу. Лиє та лиє. Немає вже ніяких сил. А Валерійович любив солоденьке. Та й мені часом діставалося. Він любив осінь. Ми з Фанні ні, а він любив. Вийде, бувало, на вулицю з парасолею та кілька годин вештається мокрим містом. Звідки я знаю? Та вона ж мені всі вуха про це тоді продзеленчала. Ходить, каже, тиняється, мов неприкаяний. Шукає. Кого, каже шукає, біс його знає. Минуле, каже, мабуть, шукає. 

В новинах розповідали, не було дощу все літо, оце восени закапало. А у нас кожного дня дощ. Думає я не чую. Вона кожної ночі плаче. Не спить, плаче, потім стишується, трохи стогне та втрачає свідомість. Кілька годин можливо спить, а потім прокидається, але вже не плаче. Просто дивиться в стіну порожнім поглядом. 

Єва з нами кожного дня два тижні поспіль, потім приходить Валерія Ігорівна на два. Вони чергуються. Допомагають. Єва мені подобається, а ця стара відьма Валерія ні. Вона зачиняє мене у маленькій кімнаті, від чого одразу стає нестерпно сумно й кортить дертися на стіни. Дертися теж не можна. Покарання може бути жорстокими. Хоча Фанні вона не чіпає. Кілька разів пробувала, але зрозуміла, що від того лише гірше стає.

Місто туману та дощу. Маленькі різноколірні скельця виблискують у вікні навпроти. Там живе Маруська з мамою. Марусі вісім і вона вчиться у третьому класі, я чула. Художницею буде. Вони з мамою довго збирали пляшки, щоб зробити чарівні вітражі. Зустрічаю їх біля магазину, вітаються. 

Клята осінь. Маруська захворіла, а дощ негідник лиє тонкими цівками по її вітражах, виблискуючи зеленим та червоним. Її мама іноді теж плаче. Звичайно, не так, як Фанні. Вона виходить на балкон вночі, клацає запальничкою, а частіше сірником і довго сидить. Дивиться як тліє тютюн. А потім плаче, тихенько, мов кіт. Так, щоб ніхто не почув. Потім робить одну затяжку, витирає сльози, гасить недопалок і йде туди, в тепло, до Маруськи. А там тепло, точно знаю, впевнена. Маруська так усміхається, що тепло з її губ розливається навколо. Люблю її. 

* * *

Осінь відчиняє двері та відкриває таємниці. Здається холодне повітря настільки прозоре, що крізь нього можна побачити майбутнє. Іноді мені навіть здається, що бачу. Але потім морок розвіюється, туман перетворюється в краплі роси, а сонце додає кольору. 

Фанні померла. Так дивно про це думати. Так дивно уявляти світ без неї, день без неї. Вона пішла тихо, ледь схлипнувши. Єва була з нами, але вона тоді спала. Навіть нічого не зрозуміла. Шкода малу, в її віці бачити смерть нестерпно. А що я? Я бачила вже багато всього. Брудне вікно не здатне приховати від мене таємниці світу. Єва налила води й поставила на підвіконня ласощі. Гадаю вона забере мене до себе. Буде нове вікно, нові дерева, новий світ. Вона мила, подобається мені. Вона часто пахне свіжим хлібом та смаженим м'ясом. Останнє мене радує найбільше. 

Люба моя Фанні, бажаю тобі легких хмар під ногами та жовтого осіннього листя в коси. 

— Привіт кицю, — Єва підходить до підвіконня й ніжно чеше мене за вухом, — мені дуже шкода, тепер ти залишилась сама.

— Мяф, — відповідаю їй. Знаю,  що люди люблять, коли їм відповідають. І Єва знає, вона одразу усміхається. — Мрррр.

— Підеш до мене? — каже мені пошепки на вухо, притискаючись носом до моєї шиї. Нюхає. Вона любить мій запах, сама казала. — А?

— Мяф, — повертаюсь до неї та труся об її щоку своєю. Залишаю частинку свого запаху їй. Тепер вона моя, пахне мною та буде зі мною. Люди дивні, швидко прив'язуються. Єва усміхається ще ширше, притискається до мене.

— Добре, — каже, — добре, що ти зі мною. Мені потрібен хтось, хто буде поряд. Розумієш?

Дивлюся на неї, примружуючи очі, відвертаюсь до вікна. Полетіла чорна ворона. За нею сумуватиму найбільше. Вона цікава. Прилітає щопонеділка, довго свариться, краде їжу у вуличного кота Васьки та летить геть. До наступного понеділка. Єва не знайома з нею, тому не сумуватиме. А я буду. 

— Навряд чи ти мене розумієш, — каже засмучено, — сподіваюсь не сумуватимеш без пані Руслани. 

Єва чухає мене за вухом, гладить по спині. Кладе руку на підвіконня й дивиться зі мною в осінь. Напівтемрява просочена вологим туманом стелеться вздовж тротуарів, ховається під лавками, зазирає у підвали та під машини. Сонце сходить повільно, відкриваючи шматок за шматком світ, мов божевільний художник малює свою картину.

***