Читати книгу - "Мене звати Ася, Марія Залевська"

           І тобі здається, що це Різдво точно принесе спасіння. Різдво, черговий новий рік. Надії, надії, загадування бажання під келих шампанського. Утоплення в декораціях для дому, бо це мов та соломинка, яка все ще тримає тебе на плаву. Але дім насправді – не дім. Бо не твій. А тимчасовий.  І хочеться, щоб прикрашати було надзвичай радісно, щоб зелене штучне гілля, присипане штучним снігом, створювало нештучну атмосферу зимової казки.

          В пошуках себе і ясної свідомості все здається «замиленим». Рухи – автоматичними, дії теж. Я не могла відслідкувати, в який момент перестала відчувати себе собою. В той, коли побачила в квартирі свого чоловіка довге чорне волосся? Я руда. В той, коли він випадково надіслав мені в телеграм фотографії з вечірки в оточенні молодих, усміхнених дівчат, жодна з яких не була мені знайома? А потім швиденько видалив, але я встигла побачити. Шкода, що я не надала цьому значення, інакше б набагато раніше познайомилася з обличчям його коханки. Можливо, я загубила себе в той момент, коли приїхала по свої речі, зайшла до ванної, аби вимити руки і побачила в тазику чужі жіночі труси? Ні, не так, як в мелодрамах – не якісь там червоні стрінги, що їхній краєчок стирчав десь з-за пралки. Це були мереживні трусики кольору пильно-сірої троянди, фасон не мій, якийсь трошки не сексі, розмір явно не більше М – точно розгледіти було важко, бо труси були закручені трубочкою, знаєте, ніби швидко зняті – і в такому ж вигляді закинуті «в прання». Тільки ніхто не подумав, що перед приходом дружини – добре, майже колишньої, але все ж таки дружини – можна було б подбати про такі речі. Точніше, про їхнє усунення.

          Можливо, я перестала відчувати себе собою тоді, коли перестала розуміти свою функцію в цьому житті? Я більше не була дружиною. За паперами, звичайно, ще була, але ж по-справжньому ні. Я більше не хотіла працювати там, де працювала десять років – а це трошки менше часу, ніж протривав мій шлюб. Я більше не почувала себе на своєму місці. А в моєму гаманці поселився вітер. Бо фінансової стабільності бути не може там, де немає її психічної.

          Можливо, тоді, коли мені не було, куди повернутися додому? Бо його квартира більше не була моїм домом. Вона взагалі стала чужою ніби в один клік. Він настільки швидко зробив там ремонт – якого я не могла дочекатися всі ці десять років – і присвятив його іншій жінці, що мені – сильній і незалежній – там більше не було, чим дихати. Я починала задихатися. І намагалася уникати цього колись рідного будинку і навіть району.