Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

Кінець серпня 2021 року. Харків.

— Сонечко, чи тобі важко? Заради мене, будь ласочка! Ти ж не хочеш, щоб дядечко плакав? — благально дивляться на мене чоловічі очі, обрамлені сіткою зморшок.

– Дядь Вань, на мене це вже не діє. Мені не десять, — не піддаюсь на умови свого родича.

— Я не просив тебе таке робити, коли тобі було десять, — зауважує дядько, вигороджуючи себе.

— Та чому ж ні? А хто до сусідки бігав темними ночами, коли ми гостювали всі у бабусі? Хіба не я, десятирічна?

Сивочолий дядько, а якщо точніше, то рідний брат мого батька, у відповідь на такі слова корчить гримасу. Прямісінько, як у моєму дитинстві. Як і тоді, так і зараз така поведінка дорослого чоловіка змушує мене засміятись.

— Ну добре, щиросердне зізнання. Було, було — прохав. Але прошу зауважити, що рідко!

— Ну-у-у, я б так не сказала, — не здаюся до останнього. — Відтоді, як мені стукнуло вісімнадцять, я мало не щодня двічі, а то й тричі виконувала твої проханнячка, дядь Вань. Чи тебе вже деменція турбує?

Мордатий чоловік тяжко зітхнувши, махає тепер рукою, не приховуючи левову частку відчаю під цим жестом. Таким чином він визнає свою поразку.

– Ой, Ясько, ну ти й злюка, — падають важкі руки дядечка на його великий живіт, цим самим демонструючи безсилля. — Змушуєш рідного дядька встати зі стільця.

Я, а разом зі мною і тітка Олександра, дружина дядька Івана, не стримуємо свої позови до сміхоутворення. І тільки моя мама зберігає незворушність.

— Ясмін, — звертається ненька до мене, з вірогідним тиском на мою совість.

Від мого веселого настрою не залишається й сліду.

— Так, мам.

— Йди та зроби те, що хоче дядь Ваня. Мовчки, — наказує вона мені, обструсивши золу своєї тоненької цигарки у стару й покоцану попільничку із нержавіючої сталі.

Доводиться підкоритися та підвестися.

— Дякую, сонечко, — витягає дядько зі свого гаманця гроші та дає їх мені, усміхнувшись. – Як і завжди, решта твоя, Ясько.

Щедрість дядечка мала б мене заохотити проявити більше ентузіазму, адже одним поглядом на купюру в моїй руці я визначила, що мені перепаде дійсно гідна винагорода. Як добре, що банкомат, в якому дядько з тіткою знімали в останнє гроші, не мав банкнот номіналом менше, ніж п'ятсот гривень. Однак, важкість тягаря, що випав на мої тендітні плечі від цього не зменшилась.

Покинути зараз цю кухню, за вузьким столом якої сиділи мої рідні, означало не скуштувати гарячої піци, котру ось-ось мама вийме з духової шафи. Не те, щоб я відчувала нині звірський голод, але просто холодної піци не люблю. Втім, поки я живу в одній квартирі зі своєю мамою, то не можу їй заперечувати. Така умова мого проживання в батьківській квартирі. Саме через це найближчі двадцять хвилин я долатиму шлях від дому до крамниці та назад і проґавлю цю чудову можливість обпекти язика сирною скоринкою свого улюбленого смаколика.

Під сміх дядини, що лунає після чергового викиду жартів дядька, покидаю з гіркотою на душі квартиру моїх батьків. Як же багато бачили ці стіни подібних сімейних застіль, поки тато був живий! Тоді я їх ненавиділа, адже прихід гостей означав ріки алкоголю та безсонні ночі з піснями та танцями "циганочка" на всю квартиру, а опівночі приїзд поліцейських. Але з часом, поживши в інших місцях, а тепер знову повернувшись у такі рідні стіни, десь далеко, орієнтовно у сонячному сплетінні, печально забриніли струни моєї душі, сумуючи за тим галасливим періодом життя. Тепер же таких свят тут не робив ніхто. А ці крихти святкувань, що перепадають нам наразі, не зрівняються з гучністю та неповторністю тих, з минулого. Що б там не було, але неймовірних споминів у пам'яті ціла купа і я їх ціную.

Згадуючи своє дитинство, яке пройшло весело, але не ідеально, бо мені чимало перепадало цукерок від батьківських товаришів, проте доводилося часто засинати, не поївши нормальної їжі, не помічаю, як вже й вийшла з під'їзду.

— Ясмінка! Пливіт! — одразу ж перехоплює мене моя маленька подружка із сусіднього під'їзду. — А ми вже з моля повелнулись! Я скучила за тобою! А ти? – кидається шестирічка до мене в обійми, підхопившись із лави.

— Сніжанко, і скучила звісно! Ти так загоріла! — виказую своє захоплення засмагою дошкільняти. — Накупалась?

— Та де там! Ледь вмовили її зайти в потяг. Не хотіла додому їхати, — не дала слово доньці, відповівши за неї всю правду, молода матуся, а по суміцництву моя однолітка, дівчина, з якою ми колись ходили до однієї школи. Щоправда, у паралельні класи.

— Сніжанко, це правда?! — роблю здивоване лице.

Мала бешкетниця у замурзаній сукні, з якого вона дещо вже виросла, чи то присоромлено, чи то пишаючись собою, ховається за спідницею своєї мамці. Це породжує наш, із Тіною, сміх.

— Ну а ти що, Ясмін? Досі від мами не з'їхала? Казала ж наче, що шукаєш варіанти квартир, — відсміявши своє, перемикає вектор уваги Тіна на мене, поки її донька грається у хованки за її спиною.

— Поки що тут. Завагалась дещо, — зізнаюся щиро. — Працюю неподалік, а варіанти, які розглядала, надто далеко. Не хочу міняти шило на швайку.

Хоч Тіна з тих дівчаток, які, як то кажуть, відірви та викинь, про що свідчив її стан у шістнадцять років, унаслідок якого народилася старша сестричка милої дівчинки Сніжанки, але кривити душею перед нею немає підстав. Вона досить проста, а головне людяна дівчина. Щоправда, часом занадто прямолінійна. З усієї школи, в якій ми разом навчалися, вона була мені єдиним другом. Втім, чи так сталося завдяки нам самим, чи треба подякувати нашим сім'ям, які були далеко не благополучними, я й досі не знаю. Проте, знайшовши спільну мову в дитинстві, ми досить добре спілкуємось й досі.

— Зрозуміло. Ну то може й на краще. Економніше буде, — знаходить плюс у моєму положенні, не те, щоб близька, але все ж, яка-неяка, а подруга. — А зараз ти куди? Ходімо до парку сьогодні з нами!

— Дякую, але ні. Дядько з тіткою приїхали. У мами друге день народження. Вирішили його відсвяткувати. Сама розумієш, — не бажаючи вдаватися у подробиці, трохи червоніють мої щоки.