Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

Та пояснення для Тіни зайві. Її батьки колись дружили з моїми. Траплялося, що вони разом випивали щось міцніше за каву та чай, вдома, то у них, то у нас. Поки батьки Тіни не закодувалися. Тож дівчина була прекрасна обізнання у подібних святкуваннях. Більше того, вона й сама продовжила традицію своїх батьків.

— А, ясно... Вибач, а друге день народження, це мається на увазі те ДТП, після якого твій батько впав у кому, а потім помер?

Пробачивши Тіні безтактовність, яка була їй завжди притаманна, схвально киваю головою. А потім вибачаюсь і кажу, що поспішаю та намагаюся пошвидше сховатися поміж лабіринтів багатоповерхівок, стежки між яких виведуть мене на вулицю з продуктовою крамницею.

Що й треба було довести. Дорослі — ті ж самі діти. Я, як та Сніжанка, намагаюся сховатися від усіх, щоб ніхто не зміг побачити моїх справжніх емоції.

Насправді, тема цього дня для мене болюча. Якби я знала, що до нас сьогодні завітають гості на поріг — здивувала б свою напарницю. Попросила б її не вийти попрацювати за мене, а піти замість мене на вихідний, а сама б батрачила продавцем-консультантом у магазині жіночого одягу, як і завжди.

Заглибившись у свої думки, про тата, дитинство, родичів, нещасні випадки, я й забуваю за піцу, яка вже остигає вдома. Натомість слабке гарчання шлунку нагадує про це. Але не встигаю засмутитись, бо виявляю, що знаходжусь вже неподалік нашого місцевого кафе... Точніше крамниці, більше відомої, як генделик. Таке собі три в одному, але не Nescafe.

За столиками під зонтиками, що за літньою традицією стоять на узбічі дороги, досить людно. І це мене трохи бентежить.

Я точно велика дитина. Як і в десять, так і в двадцять сім, соромлюсь купувати спиртне, бо мені здається, що всі, хто бачать мене із пляшкою горілки в руках, вважають пропащою. 

Тому я не дивлюсь в очі людей, поміж яких мені доводиться пробиратися в середину крамниці. І стоячи в невеличкій черзі теж вивчаю відчудженним поглядом асортимент морозива. І хоч я знаю, що таким чином я не стану невидимою, але принаймні це заспокоює мене.

Втім, найважче лише попереду.

— Первак, будь ласка. Літр, — тихенько звертаюся до продавчині. — І червону приму... Пачку.

Крамарка, попри мої побоювання, не кидає на мене жодного погляду, сповненного зневаги, натомість, навіть не повернувши голову в мій бік, сповіщає:

— Із фільтром немає.

— Можна без, якщо нема, — відказую голосом, ще тихішим, ніж до цього.

Швиденько забираю покупки, потішившись, що в мене не питають паспорт і ніхто не засуджує вслід, і поспішаю на вихід. Але затримуюсь біля розпахнутих настіж дверей вже надворі. Перерахувавши решту, згадую, що не придбала пакет. Світити пляшкою — це ж ганьба для мене!

Щоб виправити ситуацію, вирішую повернутись до каси. Але...

Вочевидь, не дивитись на людей хоч і добре для моєї психіки, бо я так не бачу їх зневагу у поглядах, однак... погано для моєї безпеки. І не тільки моєї!

Один необережний поворот тулуба — і щойна придбана пляшка, разом із цигарками для дядька, вислизає з моїх дирявих рук, утворивши калюжу з рідини, друзочків і паперу... А світле пиво, виплигнувши з відповідних келихів, стає водоспадом... Який стікає нині з чоловічої сорочки та штанів... Та це вже цілий пивоспад!

Якщо чесно, то колись я обливала випадково, і не випадково теж, людей кавою. Але щоб пивом! Такого ще не було...

— Ой!... Вибачте, — перелякано дивлюся на наслідки свого розвороту собі під ноги, не в силах підняти очі та глянути в обличчя постраждалого від моїх дій.

Очікуючи почути гнівну тираду в свою адресу, бажаю провалитися крізь землю. Натомість чую таке, що ніяк не могла б і уявити.

— Нічого. Все можна випрати. От тільки те, що всмоктала в себе тканина, не всмоктають у себе відтепер мої друзі.

Здавалося б, звичайний чоловічий голос. Приємний тембр. Баритон. Однак, який саме?

Саме той, котрий я можу розрізнити з тисячі. Той, який так воліла почути хоча б ще раз у житті... Той, заради якого я ходила колись до школи...

Щось змушує мені підняти очі вверх. А вловивши своїми зіницями його, розумію, що це точно він. Хоч і змінився дещо зовні. Але...

Це він. Мстислав Сергійович.

Учитель мого, як не дивно, найулюбленішого предмата шкільної програми — хімії, або, як охрестили колись чоловіка ми, учні, Його Величність Алхімік.

Рада вітати вас на сторінках нової книги!

Буду вдячна за зірочки та коментарі до першого розділу. Як вам початок історії? Які емоції викликає головна героїня? Як гадаєте, яким буде характер Алхіміка?

Попереду чекає багато наукових цікавинок і кохання, тож, нудно точно не буде:))))