Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

У вухах білий шум. У грудній клітині самбо.

Він щось говорить, але я не чую. Роззявивши рота, дивлюсь і не можу поворухнутись.

Школа далеко звідси. Він мешкає зовсім не в цьому районі. Що ж тоді він тут забув? Якого дідька? Це ж треба було здибатись із ним! Такий неочікуванний подарунок долі.

Я колись все б віддала, щоб ще хоч раз побачити його, почути, але не думала, що це буде можливо. Місто велике. Ймовірність мізерна. Однак...

— ...Ви мене чуєте? Агов! — пробурюється до моєї свідомості прекрасний голос.

Позбувшись стану розгубленності та шоку, роблю кивок підборіддям, аби дати зрозуміти, що чую його. Хоч це й не так. Відчуваю себе у цю мить тою самою ученицею на його уроці. Боюсь сказати чи зробити щось не те, щоб, не дай боже, впасти в його немилість.

— Дивна ви дівчина... Наче п'яна, але зі свіжим подихом. Чи справа у зловживанню інших речовин? — безпардонно питає чоловік.

Та чи він глузує з мене?!

...Чи я справді маю такий дурний вигляд?

Ну звісно. Що ще можна про мене подумати? Цигарки, пляшка горілки, вкрай неадекватна реакція, очі навстіж...

— Ні, ні! Нічого подібного! Не звертайте уваги на це. Це я не для себе купувала, — починаю виправдовуватись, вказуючи рукою на калюжку під ногами.

— Ну звісно. Я теж пиво придбав не собі, — чи то жартує, чи то говорить він правду, зберігаючи серйозне лице.

Мені стає образливо. Він засуджує мене й глузує наді мною. Це зрозуміло без всіляких детекторів брехні. Достатньо бачити, як він дивиться на мене з-під лоба.

Втім, не від один...

Боковим зором тільки зараз помічаю, що моя незграбність прикувала погляди десятків глядачів, якими стали люди, що сидять за столиками імпровізованної літньої тераси. Беззаперечно, всі вони теж засуджують мене — я впевнена в цьому.

Не в силах сховати свій сором, тікаю від усіх свідків моєї недолугості очима до друзків. Присівши навпочіпки, нашвидкоруч збираю уламки, що залишилися від скла.

— З вами все гаразд? Що тут сталося? — зненацька чую, як хтось звертається до нас і підходить ближче.

— Панянка вирішила трохи розважитись. Побити посуд на щастя. Все добре, Микито. Йди відпочивай до інших, — спокійним тоном відказує чоловічому голосу Мстислав Сергійович.

А за мить я бачу поруч зі своїми пальцями, які гребуть усі, на які наштовхуються, уламки в долоні, й чоловічі. Ненароком торкаюся їх і, злякавшись цього, відчуваю біль на фалангі безіменного пальця. Але попри це я не полишаю прибирання.

Аж поки не чую:

– У вас кров. Припиніть згрібати скло голими руками.

Застигаю на місці. Мене спантеличує його наказовий тон. Наче я й досі школярка, а він дає вказівки, що мені треба робити та як себе поводити на уроці.

Але це ж не так.

Стає цікаво, чи впізнав він мене? Мені й так за себе соромно, а якщо він знатиме, хто я, то мені стане гидко від себе ще більше.

Із цікавості підводжу очі. І знову траєкторія наших поглядів збігається в одній точці.

Ні! Щось підказує мені, що він мене не впізнав. Зрештою, від нашої останньої зустрічі минуло понад десять років. Я змінилася за цей час. Він не може мене впізнати.

Це усвідомлення трохи послаблює тривожність і приводить до тями. Хоч хвилювання ще є, але змушую себе поводитись більш органічно, а не апатично в даній ситуації. Тому відводжу погляд і викидаю великі зібрані уламки у вуличну урну для сміття поряд. Як добре, що це невеличке зіткнення сталося саме біля неї.

— Добре. Але не варто перейматися. Загоїться, — ігнорую власну травму.

— Ага, а мій одяг відмочиться і знову стане чистим. Ви маєте рацію, — ніби копіюючи мою інтонацію, озивається й дужий брюнет.

Згадую, що це його звична манера спілкування. Вона незмінна. Просто я відвикли від неї. Він завжди так спілкувався з нами, учнями, на своїх уроках. А ще завжди був врівноваженним. Як і наразі. З-під його ніг неможливо висмикнути землю. Тому, велика ймовірність, що то не зовсім осуд я знайшла в його темних зіницях.

— Давайте я виперу ваш одяг! — пропоную, стрімголов підвівшись на ноги одночасно з ним. — Це ж моя провина. Я відповідальна за свою необачність і маю виправити це все, — дивлюся на чоловіче вбрання, що зазнало далеко не найкращих змін, обрісши плямами.

Нарешті я помічаю в його виразі обличчя здивування. Цікаво, що це сталося тільки зараз. Не після зіткнення, не від моїх дій, а саме зараз.

— Така пропозиція похвальна. Але ж я не може прямо зараз скинути свій одяг і віддати їх на прання. Хоч це й не мішленівський ресторан, а придорожня забігалівка, але все ж якось недоречно робити тут подібне.

Збагнувши, що дійсно сказала не те, від сорому аж запаморочилось у голові.

— Вибачте. Так, так. Я ж не Термінатор. Мені не потрібний ваш одяг прямо зараз. Просто я б хотіла якось спокутати свою провину.

— Приємно це знати. Якщо так, то пропоную зустрітися ввечері, — ошелешують мене його слова і черговий напад хвилювання повертається.

— Тобто?

— Тобто, я передам свій одяг. Для прання, — поспішає пояснити чорноволосий. — До вечора я встигну переодягнутися. А разом із тим зможу вас пригостити нормальним напоєм.

— Ще раз наголошую, що первак був не для мене, — зрозумівши його прозорий натяк-звинувачення, не можу змовчати.

Невже я схожа на п'яничку? Крім затуманенного погляду нічого в моєму зовнішньому вигляді не могло свідчити про це. Я за собою доглядаю. Зараз на мені охайний літній сарафан, чисті... принаймні були чисті до зіткнення, сандалики, волосся зібране в ідеальний хвостик без "півників", а лице вмите та без жодного граму косметики чи мішків під очима. Що дає йому право думати, що я зловживаю напоями з високим вмістом спирту?!

Поки моя самооцінка тане, як морозиво на сонці, Федорченко, він же Мстислав Сергійович, ставить кінцеву крапку для мого подиву:

— Отже, сьогодні о шостій вечора чекаю на цьому ж місці. І, будь ласка, щоб без всіляких перваків. Будемо пити благородніші напої. До зустрічі.