Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

— Ага, саме скільки, стільки ми з тобою у радості й біді, на відстані по телефону й за ручку п'ятнадцять днів у три місяці разом. Хіба ж ти не цього хотіла, коли говорила про кохання? Попри все, а бути разом і долати все разом.

— Це ти зараз визнаєш те, що кохання не лише нетривалий біохімічний процес у мозку, а щось значно більше, що не пояснити сухою наукою?

Федорченко, зітхнувши, чухає потилицю та ховає від мене свої очі:

— Ну сухої науки між нами ніколи й не було. Були лиш вологі пристрасті. Тож так — маю визнати, що це щось значно більше.

Я подумки оцінюю його дотепність, але й водночас відзначаю свою маленьку перемогу. Це дозволяє мені рухатись далі.

— Гаразд. Приймаю відповідь. Давай щоденник для високої оцінки. Ой, стривай! Який щоденник? У тебе ж нині броніки та калаші... І от саме тому мені  просто цікаво, а якщо й вийде отримати звільнення з війська за причини виховання трьох неповнолітніх дітей, то що тоді буде? Де ми будемо? Ти приїдеш сюди до нас? Хіба дозволять? Це ж лише у відпустку командир дозвіл дає виїхати за кордон до дружини.

Слава повільно зітхає та грає своїми бровами, видаючи цим активну розумову діяльність.

— От щодо цього, я теж хотів із тобою поговори. Звісно, якщо все вийде, то я не приїду сюди й вам потрібно буде повернутись до України. Але до Харкова й за таких обставин повернутись не варіант...

— І де ж тоді нам бути?

— Знаєш... Мені Ярик телефонував нещодавно.

— Рідня — то святе, — не зовсім радію зміненній темі, бо вона віддаляє мене від запланованих слів. — І що він там? Як Павлик? Як Олена?

— Та все, як завжди. От тільки є у нього одна ідея фікс... Словом, він запропонував мені, якщо випаде нагода, вчителювати разом із ним. Він марить реставрацією однієї зі сільських шкіл поблизу й відродженням населених пунктів неподалік... От і пропонував перебратися у той закутень і нам... Я гадаю, там було б нашій сім'ї безпечно у разі мого звільнення...

Я усміхаюсь, вже не приховуючи цього та не зморююсь милуватися своїм розсудливим партнером, вибором якого вкотре не розчаровуюсь.

— Гадаєш, що немовляті буде у селі безпечно?

— Напевно. Звісно, треба буде прикласти багацько зусиль, щоб жити там. Але я піду на це заради своєї сім'ї. До того ж, посада хіміка в старій школі вже зайнята, тож нехтувати пропозицією брата якось не годиться.

— Ну то починай готувати свої руки до сільської роботи, — ще ширшою роблю свою усмішку.

— В якому сенсі? Ти пропонуєш зайнятись питанням спадкоємця зараз? — грайливо грає очима Мстислав, міцніше притиснувши мене до себе.

— Та ні. Я просто ставлю тебе перед фактор. Десь через дев'ять місяців готуйся до переїзду в село.

Мене розривають емоції зсередини, але я ще стримуюсь. А от коханий, здається, дещо у трансі...

Доводиться чекати цілу хвилину, поки відновлюється його дихання, та цілих півтори для того, щоб вираз обличчя з ошелешеного змінився на сяючо-щасливий. А хвилиною опісля, коли Мстислав підхоплює мене на руки та починає кружляти спальнею, — я вперше за своє життя, навсправжки вдячна долі за те, як саме вона в мене склалася. Бо хіба для жінки не є найщасливішим ось цей момент, коли вона розуміє, що поряд із нею саме той — надійний, відданий, омріяний чоловік, котрий, не зважаючи на всіх своїх тарганів у голові, обирає її, обирає її захищати, обирає бути чуттєвим чоловіком для неї та показовим батьком для її дітей? Так. Саме для цього, мабуть, й мали місце всі негаразди в моєму житті. Якби я виросла б в іншій родині, то не факт, що б у школі прониклася прихильністю до одного уважного та мужнього вчителя. Якби я була не такою б сором'язливою, якби одразу ж зізналася коханому, хто я така, то не відомо, чи закохався б він у мене?

Все у цьому житті складається саме так, як треба.

— ...Ти тепер мене всі дев'ять місяців будеш отак на руках носити? Може б уже відпустив? — знаходячись оберемком у Славчиних обіймах, питаю делікатно.

— Та які дев'ять місяців? Ти що!.. Все життя.

Під пильном та люблячим поглядом чоловіка, наповненим асорті найніжніших почуттів, ніяковію.

— І дивитись на мене, гіпнотизуючи, так само будеш все життя?

— А як інакше? Я ж втрапив надійно.

— Куди ти втрапив?

— Як куди? У капкан.

— Який ще капкан?

— Дофаміновий...

Мимовільно від почутого починаю хихотіти. Це спонукає Славу запитально поглянути на мене.

— Що смішного, моя ніжнулю? Я переповнений гормонами щастя, а їй смішно.

— Чим ти переповнений?

— Тобі детально, чи двома словами пояснити? От дивись. Ти ж знаєш. Існують такі основні гормона щастя, як дофамін, серотонін, оксцитоцин та ендорфін. Якщо ендорфін виділяється при фізичному задоволенні, тобто, наприклад, під час сексу, то окситоцин виробляється під час обіймів і поцілу...

— Славо! Ти все-таки хочеш, щоб я облила тебе кислотою?

— ... — мій милий збентежується, втім розуміюче замовкає. — Добре, добре. Годі науки... Але знаєш, я не вірю, що ти б в серйоз наважилась обдати мене кислотою. Я б став виродком тоді. Хіба б ти мене такого кохала?

— Ой, я тебе благаю! Якщо я кохала тебе суворого, з вказівною палицею біля шкільної доски, такого, хто писав мені догани; якщо кохала ще й такого несерйозного, такого, хто пропонував стосунки без обов'язків, схибленого на науці; і як вишенька на торті, продовжую кохати тебе такого ризикового, чоловіка котрий готивий пожертвовати своїм життям, аби тільки його дружину та дітей поважало суспільство, то повір — я кохатиму тебе будь-якого! А якщо ще й ми будемо разом завжди й ти любитимеш не тільки дівчаток, а й рідну дитину й захищатимеш нас не десь там, а стоячи попереду нас — то...

— Буду, ніжнуля. Буду моє серденько, — огортає чоловік мене своїм теплом, плануючи більше ніколи не відпускати.

Кінець