Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

— Так — знаю, знаю. Ти згадуватимеш це все мені тепер весь вік?

— А ти невже не за цією причиною на фронт подався?

Слава хихоче, пестячи мене.

— Визнаю — дурень. У цьому житті я зробив три помилки. Першу тоді, коли одного разу у вересні знівелював почуття однієї милої учениці дев'ятого класу й не поговорив про це з нею, а дозволив втекти. Другу тоді, коли запропонував взяти перерву на три місяці найпрекраснішій дівчині на світі, хоча вже тоді знав, що не зможу без неї, але ще противився своїм почуттям. І третю тоді, коли щойно створену сім'ю проміняв на звання добровольця, бо не знав, куди себе подіти без роботи.

— Ох, ця робота, це вчителювання, — глузливо кажу, подумки пригаючи від щастя, хоча й чую ці всі зізнання далеко не вперше. — Ну звісно, це ж Мстислав Сергійович — найкращий вчитель всіх часів, взірець для наслідування. Що сказали б його учні, якщо б дізналися, що він не пішов воювати? "Яка ганьба! Він не гідний вчитель!" Тому так, звісно, звісно. Мстислав Сергійович просто показує своїми вчинками приклад для інших... Удочерив двох дітей, пішов воювати — мрія, а не чоловік.

— Ага, ага, — зробивши перерву між пестощами моєї руки, мовить той, про кого я говорю. — Ще й своїх тепер хоче. Оце не пощастило з ним його дружині!

— А йому з дружиною, котра... — ледь стримую себе, щоб не заусміхатись на усі свої зуби та витримую паузу.

— Котра що? Обливає його, то кавою, то горючим, то фарбою? — він цілує мій вказівний пальчик. —
Ну це йому на користь. Щоб не загравався, — цілує тепер середній. — А то, де таке бачено, щоб почесний вчитель, — тепер переходить на безіменний, — на секретні квартири водив дівчат? Ай-яй-яй. Тому ні, — перекочують гарячі вуста на мій мізинчик. — Таки ні. З нею як раз йому пощастило, — повторює вже в зворотньому напрямку. — Не кожному дано таку люблячу дружину знайти, — мізинчик, — а радше, зустріти знову, ту, котра за скільки років його не забула; — безіменний, — котра терпітиме ці всі його ігри; — середній, — котра кохатиме попри все; — вказівний, — котра чекатиме, хоч рік, хоч три, а то й всі дванадцять років...

— Ой, ну знаєш, вона й рада, що все так сталося. Якби не ті дванадцять років, вона б і досі ідеалізувала того вчителя. А так, він показався їй у всій своїй красі, з усіма своїми недоліками. А також, якби вона, щоб його забути, не мала досвіду стосунків з іншими хлопами, то б не мала потреби після розриву з одним таким жити з матір'ю. А це означало б, що нікого б вона одного літнього дня первачком би не облила й з дівчинкою Сніжанкою не здружилася б. І не було б тоді привіду вчителю, щоб одружитися на ній.

— А в цьому зерно істини таки є, — залишає чоловік свої ласки, а разом із тим, йому набридає говорити про нас у третіх особах. — Бо якби не це, то й дісно не мав би причини, щоб покинути службу. А так, щоб тобі не народжувати всіх трьох дітей, двох ми вже взяли, так би мовити, готовими... Але ж над ще одним чадом треба попотіти...

Слава тягнеться до мене знову з поцілунками, але я вдаю із себе недоторкану та ображену.

— Ти що, так само, як і Абрамов, готувався до війни та думав про відступ завчасно? То ми для тебе лиш причина для звільнення?

— Серденько, ну ти що! Звісно, що ні! Ти ж знаєш, що я б зробив тебе своєю дружиною в будь-якому випадку.

— Навіть, якщо це було б довго й нудно? — вимагаю ще більше красивих і красномовних слів, які піднімають мою самооцінку.

Та, здається, Мстиславу набридає грати романтика. Він більше не лізе з поцілунками, а прямує до крісла, щоб взяти та одягнути на себе чисту чорну футболку.

— Ясмін, але це й справді було довго й нудно. Ти згадай, скільки мені довелося чекати твоєї відповіді!

Я незадоволено хмикаю.

— Ой, та скільки там! Подумаєш! Якусь добу, — іронізую та згадую я ті дні, коли мені доводилося чергувати перед лікарнею, щоб побачитись зі Сніжанкою та обмірковувати пропозицію Слави.

— Отож-бо й воно. Цілу добу! Та доба для мене була вічністю. Не міг ні про що думати, окрім тебе, не міг спати, не міг їсти.

— Але ж до того дня міг. І, навіть, не думав про мене.

— А це вже нечесно! — одягнутий Слава раптово огризається. — Звісно, що не про тебе я думав. Я думав тоді про Сашу! Проклинав себе за те, що її відпустив. Телефонував їй, в надії, що відбудеться диво. Докумекав, що хвилюючись, щоб вона у мене не закохалась, у разі якщо у мене не виникне до неї почуттів, я зробив собі тільки гірше. Хотів вберегти її від залежності, а сам в це візьмись і вляпався. Як підтвердження цьому — не міг на інших дівчат дивитись. Гаркався з усіма.

— О, так... "Дурепо! Стоїш тут стовбом!" — роблю вигляд, що надуваю повітряною кулькою щічки та дивлюсь на чоловіка з-під лоба, як Сніжанка, котрій на вечерю не дозволили їсти морозиво.

— Ти що, ці мої слова до скону тепер згадуватимеш? Яка злопам'ятна, дивись! А от як народити мені спадкоємця так і забуваєш постійно.

Я регочу, вже не стримавшись. Коханий, ніби відчуває — сам повертається до сенсаційної теми.

— Всьому свій час, Славунь. Ти що, кудись поспішаєш?

— Та ні. Я ж вічно молодий. А те, що п'ятий десяток йде, то лише ж згідно паспорту.

Зморившись від гри слів, Мстислав сідає на ліжко. Я поспішаю до нього, милуючись ним. Як і колись, він досі такий же дужий, статний, такий само виважений, метикуватий, гострий на слівце, гладенько вибритий чепурун.

Зайнявши собі місце на його колінах, я поквапливо обвиваю його своїми руками. Цілую в чоло.

— Ти для мене завжди принадний.

— А ти для мене завжди най-най-най. Найкраща, наймиліша, найбажаніша, найрозумніша, найзвабливіша, найрозкішніша, найдосконаліша...

Після поцілунку, повного лагідного та сентиментального почуття, все ж наважуюсь заговорити про те, про що й хотіла:

— Славунь, я думаю, що час повернутися до Харкова.

— Ні! Там ще небезпечно! — аж сіпається мій захисник. — Ще залишайтесь тут, у Дани з Віталієм.

— І скільки ще залишатись? Вже третій рік пішов! — питаю з наїздом у свого благовірного, дивлячись з викликом очі в очі.