Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

А Дана вже плаче від реготні:

— Обробила так обробила! Обробила на славу! На Славу обробила!

Коли дівчата зникають там, звідки з'явились, так і не збагнувши приколу, а ми всі втрьох приходимо до тями, першою серйознішаю я:

— Ну все — годі. Слава, йди та зміни сорочку. Я зараз витру тут все та займусь її пранням.

— Ясмінчик, а може не треба? Най я вже в цій побуду. Нащо псувати потім ще й інший одяг?

— Славо! — тупаю ніжкою, ображаючись на підтекст слів. — Я що ж, така криворука на твою думку?

— Ні, ні! Ти просто так мене кохаєш, що мало не кожний раз, як бачиш мене — буквально втрачаєш координацію й все падає з твоїх рук. І я, знаєш, безмежно радий цьому. Якщо жінка так мліє від чоловіка — це ж ого-го який комплімент! Але... Якщо чесно я боюсь, що одного разу в твоїх руках опиниться якась кислота й ти нею мене обляпаєш.

Я закочую очі догори й зітхаю. Й теж обираю не відставати від перегонів дотепності.

— Якщо й опиниться колись, то тільки тому, що ти це заслужиш! Тож давай — мерщій скинь цей витвір мистецтва, бо інакше в моїх руках точно замість фарб опиниться щось інше!

— Оу, звучить багатообіцяюче. Сподіваюся, цим "іншим" буде не первак або пиво, а щось цікавіше? — попри мої погрози, все ж веселиться мій широкоплечий мужчина.

— Ага. Як там ти казав? Фтороборна кислота найкраще роз'їдає шкіру? От саме вона... Йди вже! У Дани цього разу диво-серветок від плям немає, тож або знімеш це зараз, або це полетить у сміття.

— "Це" — це що? Я? Ти мене хочеш у сміття відправити?! А в який контейнер? Для пластику чи скла? Цікаво просто з чим буду перероблюватись потім укупі.

— Славо, ти якщо щось скажеш чи зробиш, так одразу й нагадуєш мені скляну пляшку. Що в тебе, що в неї ні серця, ні мізків нема. Тож гляди, бо ще накаркаєш! — вже не можу сміятися від кольків у животі, але все одно вигигикую.

— Так, кохана, не пали контору! Перед людьми не зручно.

— Опа-на. Ви що, згадали за мене? Згадали, що я людина, а не декорація? Щось новеньке. Зазвичай ви з'ясовувала всі свої стосунки при мені й не червоніли навіть, — нагадує Дана про свою присутність.

— Даночко, не прибідняйся. Якби не ти, то цих стосунків і не було б. Ти більше, ніж просто людина. Ти хрещена фея нашого шлюбу, — ні на грам, не скрививши душею, виказую свою думку. — А ти, картина моя розписана, моє різнокольорове полотно, приховане під "Чорним квадратом", замість того, щоб проявляти своє красномовство йшов ба краще й одяг змінив.

— Все, все! Виконую наказ роздягнутись. Так точно, командир "Ніжнуля"! — прикладає руку до скроні мій військовозобов'язаний.

Прибравши все, щоб нічого не нагадувало про наше з чоловіком зіткнення, за декілька хвилин минаю Дану, котра досі сидить з ноутбуком, але вже не хіхікає.

— Ти там цей — не карай його сильно за оці всі балачки. Скоро ж вечеря, — двозначно підморгує подруга.

— Та я швидко. Я ще й встигну тобі допомогти накрити вечерю.

— Так швидко не треба. Вечерю й дівчаток я беру на себе. 

Щоб не сміятися на кутні цього разу, адресую чорнявці уїдливий погляд, і прямую до своєї спальні, де знаходжу Славу... Ще досі у тій "розписаній" сорочці.

— Ну й чого ми досі не переодягнуті?

Брюнет, місцями вже сивий, зустрічає мене загадковою усмішкою.

— А може мені хочеться, щоб ти сама мене переодягла.

— Ти що, дитина?

— Ні. Я просто таким чином готую тебе до ролі мами. За дівчатками, ясна річ, ти бездоганно глядиш і їх одягаєш, але ж немовлят ти ще не пеленала. А вже б і пора.

Я ловлю легкий поцілунок на своїй шиї та шаріюся від нього.

— Що я чую! Коханий, ти дозрів вже й для цього? А на початку відпустки й не заікався про таке. Що змінилося за два тижні?

— Здається що так, серденько. За ці дні зрозумів, як мені тебе бракує, коли ми не поруч і аргумент, що три неповнолітні дитини та Доббі вільний, все частіще майорить у моїх думках. Все-таки, ми вже майже три роки у шлюбі. Чом би й підняти це питання?

Зненацька мій темноокий починає стискати мої сідниці, а я хихочу, мов дівчина на видані. Однак на забавки чоловіка не спокушаюсь. Намагаюся жодним чином не виказити всю гамму справжній емоцій, які нині відчуваю. Мовчки та виважено починаю розстібати гудзики чоловічої сорочки, не дивлячись у темні очі. Бо знаю, що якщо подивлюсь — сюрпризу не вдасться. Разом із тим хитро підшукую необхідні слова.

— Три роки... Ох, ці зловіщі "три роки". Між іншим, ну й як вони тобі?

— Що ти маєш на увазі? — розгублюється Федорченко.

— Маю на увазі, чи за ці три роки нічого не змінилось? — навмисно проводжу мигдалевидними нігтиками по передплічу чоловіка, знімаючи з нього одяг.

Мій жест розшифровує йому питання, тож широкоплечий не вагаючись полонить мене в обійми.

— А, точно! Три роки. Ні. Нічого не змінилось! Я з таким же натхненням, з такою ж силою, як і три роки тому, хочу одну єдину лебідку. Завжди. І, до речі... — його дихання лоскоче мої вуста. — Я й досі її кохаю. Й, навіть, скажу більше. Я кохаю її з кожнем днем все дужче й дужче, — його ніс торкається мого...

Отримавши від коханого глибокий поцілунок, ласо та хижо позираю тепер на свого чоловіка. Як і кожна нормальна законна дружина, я не можу йому просто відповісти взаємними компліментами, тож обираю злегка понервувати.

— А які дні ти рахуєш? Дні твоїх відпусток, коли ми разом? Чи ті довгі дні, коли ти десь там, на передку, а я тут? — вловивши погляд коханого, що кричить, аби я не дорікала його одним і тим же, все одно продовжую "допікати". — А, ну так. Чоловік сказав — чоловік дотримується свого слова. То три, то чотири, то шість місяців розлуки. Зате, які насичені та пам'ятні дні, коли ми разом! І сповнені гарних спогадів, які потім ми прокручуємо в голові, знаходячись на відстані. Ах, який ти в мене відповідальний, Славунь! Як казав, так і сталося. Дотримуєшся плану.

Кпини від мене Мстислав приймає як завжди стійко. Втім, без дещиці акторської майстерності не обходиться. Слава припадає вустами до моїх пальців рук і починає обціловувати кожну фалангу.