Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

Листопад 2024 року. Варшава.

— А після вечері на десерт буде оте смачнюще морозиво зі смаком "снікерсу"? — з надією в очах питає непосидюча дівчинка, яка за два з половиною роки так сильно виросла на моїх очах.

Здавалось, що ось тільки вчора ми вчилися з нею вимовляти літеру "р", але ось вона вже сама вміє й коси собі заплітати й малює так гарно.

— Буде, зірочка, буде, — з ніжністю в голосі та любов'ю в очах, нахиляюся над малечою, щоб поцілувати її у тім'ячко.

— Круто! Тоді я піду й Арінці про це скажу! — покидає Сніжанка свої картини та пензлики й з усіх ніг летить до іншої кімнати, де наразі знаходиться її спальня, яку вона ділить із старшою сестричкою.

— От же ж ласунка, а якщо немає морозива, то й вечері не хоче, — сміється разом зі мною Дана, котра сидить у кріслі з ноутбуком на колінах.

— А що ж ти хотіла! Морозиво робить дива, — збираю малюнки з паркету, зроблені дитячою рукою. Рукою, що вже давно загоїлась, хоча рубці ще нагадують про старі рани.

Коли ж наші веселощі з подругою припиняються, Данин голос стає сумним:

— Навіть не уявляю, як ми тепер будемо тут без вас, коли ви поїдете...

— Та як. Із нами прокидались під дитячий галас... І без нас будете так само прокидатись під дитячий галас, — змовницьки підморгую брюнетці. Ох і любить Даночка змінювати імідж! Модниця, що вже тут.

Дана робить вигляд, ніби не розуміє про що я кажу. Кліпає оченятами невинно, а потім промовляє свій фірмовий вислів, який вперше ми почули від неї весною двадцять другого.

— Які діти! Ти що! У нашому домі? Ніколи!

Ми знову з нею дружньо гигикаємо, проте дивимось одна на одну з великою вдячністю. Звичайно ж, у мене на очах виступають сльози.

— Дякую, що розділили з нами ці роки, — змахую дві краплинки зі своїх щік, згадуючи той день, коли я з двома дітьками виїзджала з країни, бо у Харкові залишатись стало небезпечно. А оскільки Дана з Віталієм виїхали з міста ще задовго до цього, бо недаремно ж Абрамов зав'язав дружбу із військовими аналітаками, вибір куди їхати впав саме на них.

— Це вам дякувати треба, — відставляє Дана ноутбук на столик і кладе долоньки на свій живіт, погладжуючи його через м'ягку тканину світшоту. — Тільки ж як і домовлялися — моєму поки що ні слова... А то ще мій бізнес-мачос виставить мене за поріг разом із вами, — жартує тепер вона, але вже не сміється.

— Та не бійся ти так! Мені щось підсказує, що він буде невимовно радий.

— Не знаю, не знаю... Все-таки справи тут ідуть інакше, ніж вдома. Та й все, що стається незаплановано йому не приносить радість.

— Мені здається, ти недооцінюєш свого чоловіка.

Отримавши мою словесну підтримку, Дана намагається усміхатися.

— Ну годі вже про мого. Де там твій чоловік затримується, га? Обіцяв до вечері повернутися, а досі й немає. Чи точно він до супермаркету поїхав? — як завжди спритно перескочує на іншу тему чорноволоса.

— З хвилини на хвилину з'явиться, — відповідаю спокійно, закінчивши наводити лад у кімнаті після малювання Сніжанки.

— Ти що, так його відчуваєш всіма фібрами? Це ж що, ми й кістки йому не встигнемо перемити? От печально. А я так хотіла обговорити з тобою, як йому личить військова форма! Особливо, коли ти поряд. З дітьми. Усіма вашими дітьми.

Збагнувши, що подруга має на увазі світлини, що ми зробили вчора у центрі Варшави, ухвалюю швидке рішення погуморити й щодо цього, й в цей час намагаюся прочинити двері до коридору своєю п'ятою точкою, бо руки зайняті палітрою з різними фарбами та скляночкою з водою, в якій Сніжанка мочила пензлики.

— Та йому й без фор!.. — не встигаю проговорити останнє слово, відчувши, що двері самі розпахуються перед моїм задом і тепер я лишаюся без опори...

А втім — ні. Опора, все ж таки, знаходиться... І цієї ж миті вона ловить мене й тихенько кидає кілька лайвих словечок собі під ніс.

— Ясміно, я все розумію, звісно, я теж шалено скучив, але давай ти не будеш кидатися на мене з порогу наступного разу. Згода? Могла б інакше якось натякнути, щоб я роздягнувся, якщо в цьому одязі я тобі не подобаюсь, — мовить неоднозначно мій чоловік за свідотством про шлюб, оцінюючи наслідки нашого зіткнення.

Його біла сорочка відтепер стала хамелеоном і змінила колір. А радше, кольори... Тут тобі й відтінок червоного, й жовтого, й зеленого трохи є. Звісно, всі кольори водянисті, але... Біла сорочка ефектно, швидко та дешево стало яскравою! Ось такий у нас сервіс!

— Ой... — я ніяковію. — А ми тут... малювали.

— Ага. Я бачу. Здається, мистецтво розпису по тканині називається "батік"? Тобі можна з нього давати майстер-клас, — по-доброму, але з квадратним обличчям кепкує з мене коханий.

Дана, зробивши вигляд, що нічого не чує й не бачить, раптово пирскає зі сміху, чим привертає до себе нашу увагу.

— Мстиславе, ви головне не потрапляйте своїй дружині під гарячу руку!.. Тобто з кип'ятком у чайнику!

— Дано! — оборююсь легенько, але й сама сміхом, яким розходились ці двоє, починаю заражатись. Втім, якомога серйозніше та виваженіше, кажу: — Звісно, я його відпускати на службу з відпустки не хочу, проте я й не звір якийсь. Зазвичай дружини ламають чоловікам руки, ноги для цього. А я б оце кип'ятком свого?! Та ну! Хіба ж я можу зробити свого законого чоловіка інвалідом у такий жорстокий спосіб? — тепер і я долучаюсь до масової потіхи.

Слава від сміху вже згинається навпіл:

— О так! Ти це можеш! Обливати мене всім, чим заманеться — це вже традиція.

На звук веселощів зі свої кімнати визирають і дівчатка.

— А що тут таке? Ви спочатку грались сніжками надворі, тепер вирішили покидатися ще й фарбами у приміщенні? А можна й мені?! — загоряються очі азартними вогниками у Сніжки.

— Та ні, зірочка. Перший сніг надворі вже розтанув. То Ясмінчик антисептик з фарбами сплутала ненароком. Я ж із вулиці прийшов — от вона мене й обробила, — відшукує Слава відмазку, щоб дівчатка не почали біснуватись у неприпустимі ігри.