Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

— Що ж... В тобі говорять ревнощі. А знаєш, за ці три місяці я збагнув, що...

— ...Та йди вже звідси! Медсестри починають криво дивитися, — не даю знову сказати йому й слова, сердито наголошуючи на своєму. — Ми у лікарні. Це не місце для розмов.

— Так. Маєш рацію. Втім, я просто хотів сказати, що зі мною у тебе більші шанси удочерити Сніжану та її сестру.

Почуте збиває мене з пантелику, проте рвучкий позирк на Славу запевняє, що чоловік говорить цілком серйозно.

— Що ти маєш на увазі?

— Саме те й маю. Я тобі потрібний, бо у мене є квартира. І я за освітою педагог. Одружившись зі мною у тебе будуть всі шанси не дозволити дівчаткам опинитися у дитбудинку.

Я кам'янію, усвідомлюючи, що саме Федорченко щойно проговорив. Та й він сам завмирає, пильно вдивляючись у мої заплакані очі. На додачу ще й Дана, котра невчасно повертається з двома кавами у паперових горнятках, мимовільно охкає.

Збагнувши, що вона з'явилась у непідходящий момент та почула те, що не призначалось для її вух, дівчина поспішає віддати одна каву мені, а іншу дає Мстиславу.

— Це вам. І ось цукерки у мене були. Смачного. Я вже поїду, напевно, а ви тут і далі говоріть — не заважатиму, — прагне тепер вона втекти.

— Дано! Відвези, будь ласка, Мстислава Сергійовича додому. В нього, здається, лихоманка. Він почав говорити якісь нісенітниці, — прошу товаришку, сподіваючись, що і зараз вона не залишить мене в біді.

— Нічого подібного. Їдь, Дано, їдь. Надобраніч, — наперебій мені, відмовляє брюнет водійку.

Попри це все, я все ж продовжую наполягати на своєму, звертаючись тепер по черзі до них обох:

— Ні, Дано, забери його, поки він тут не довів мене до сказу. Слава, ти зробиш велику помилку, якщо покинеш ту дівчину, відмовившись від весілля з нею, заради благополуччя Сніжанки та її сестри. Це цього не варте. Не треба!

Впершись один в одного очима, що бики рогами, утворюємо німу перепалку. Дана тим паче мовчить. І тільки медсестрі все це набридає першій.

— Люди добрі, здається я просила вас піти звідси! На вихід! Всі!

Далеко не люб'язне запрошення зникнути з жіночих зморених очей, нами усіма виконується тієї ж миті. Зокрема мені стає соромно за поведінку. Це я винна, що нас прогнали! Могла б і тихіше говорити. Однак емоції взяли своє... Тепер завтра потрібно з самого рання чатувати тут на Сніжанку. Кров із носа — я маю не втратити її!

Вже на території лікарні Дана повертається до теми, яка різко обірвалась.

— Ну ось. Тепер я відвезу вас обох додому.

— Ні. Я пішки, — першою виголошую я.

Мстислав теж не мовчить:

— Ходити вночі самій по місту — це що, якийсь твій фетіш? Дано, я теж пішки. А ти їдь.

Мені одразу ж згадується та ніч, коли Слава не відпустив мене саму віддати ключі дядькові Івану, а потім назвав мене "серденьком", повертаючись до квартири назад і тримаючись за ручки. Але я змушую себе не занурюватись у спогади.

— Не треба, Мстиславе! Йди до своєї нареченої, роби їй пропозицію й не мороч мені голову! Я з усім впораюсь сама! — не витримую накопиченого емоційного напруження в тілі та підвищую голос.

— Хто ще кому морочить голову? От у моїй голові...

— ...Вибачте мені, але... — попри не бажання злити когось із нас, намагається всунутись у розмову Дана. — Перш, ніж я поїду, дозвольте прояснити одну річ, бо мене мучатиме совість, якщо я цього не зроблю. Найкраще ж видно завжди збоку... Мстиславе Сергійовичу, скажіть, а ви навмисно вмовляли нас усіх допомогти вам зробити пропозицію вашій дівчині, поки Ясмін була у жіночій кімнаті? Їй не треба було знати про сюрприз, бо він...

Припущення подруги, яке вона не договорила навмисно, щоб я сама зробила висновок — змушує на мить втратити контроль над собою. Аж в очах рябить, від усвідомлення, що...