Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

Я скрушно зітхаю й закочую догори очі.

— Я почула ваші ідеї. Дякую вам... І за гостинці для малої теж окремо дякую, — намагаюся змінити тему й не бути при цьому невдячним поросям. — Приємно, що ви подумали про неї.

— То Мстислав Сергійович. Йому дякуй, — вражає мене "Батарейка".

Без особливого бажання дарую позирк учителю. Чоловік стоїть, обпершись плечом об стіну та зімкнувши руки на грудях. Знаходячись у глибокій задумі, він не відразу тямить, що всі дивляться в його бік.

"Батарейка" виразно кахикає. Вочевидь, повновидній дівчині ще не дійшло, що тема вже закрита, тому вона повертається до питання опікунства:

— До речі, Мстиславе Сергійовичу! А ви ж одружуватися саме збираєтесь. Часом, ваша наречена, котрій ви ось-ось зробите пропозицію, не хоче двійко діточок?

Із жахом і криком, бо такого розвитку подій не можу дозволити, рятую ситуацію:

— Олено, ну годі про це! Не думаю, що Мстислав Сергійович у свій медовий місяць виявить бажання займатись питанням опікунства незнайомих йому дітей! Та й... — немов грудка застряє в моєму горлі й мені стає важко говорити. — Та й взагалі. Дякую вам, за гостинці, але, гадаю, вам уже час. Вам треба думати про пропозицію, а ви весь вечір присвячуєте незрозуміло чому...

Слова, що проговорюю, дивлячись колишньому коханцю в очі, знерухомлюють думки. Усвідомлення, що так, як раніше, більше не буде — пронизує душу... А він дивиться у відповідь свинцевим важким поглядом і не поспішає його відвести. Наче з викликом дивиться сардонічно.

На благо, лікарняній медсестрі, зі стійки реєстрації, саме у цей момент набридає наш гомін.

— Люди, вже ніч на дворі! Чи не були б ви так ласкаві видалитись звідси? І пошвидше. Вас занадто багато, — змушує нас усіх пересмикнутися гучний наказ.

— Точно! На мене ж діти вдома чекають! Вітасик, підкинеш, як і обіцяв? — першою реагує "Батарейка". — Ясміно, тримайся. На все добре тобі.

— Так, Ясмінко. Ми в тебе віримо! Ти знайдеш вихід. Бувай!

Прощаються зі мною Олени, а Віталій спершу кидає мені співчутливе прощання, а потім звертається до Мстислава. Чую віддалено, що Слава відмовляється від безкоштовного таксі й говорить, що сам дістанеться дому, бо йому недалеко. Втім, кудись йти прямо зараз він не планує вочевидь, бо досі не зрушує зі свого місця.

— Ти залишишся тут? — не поспішаючи чимчикувати за чоловіком і дівчатами, озивається Дана, котра ще досі сидить біля мене. — Може, тобі хоча б кави принести?

— Тобі вже пора додому. Дано, дякую тобі за все, — відмовляюся від усього, бо почуваюся перед однокласницею боржницею. Вона й так для мене багато всього встигла зробити.

Але Дана є Дана.

— Облиш! Зараз принесу каву! Там я бачила є кавовий апарат у холі, — підскочує неспокійна русявка, аби вкотре полегшити мені долю.

Таким чином, крім медичного мерсоналу в кінці коридору, залишаємось тільки ми вдвох... Я та Алхімік.

Напруженно гіпнотизую його очима, кажучи цим, що підтримки не потребую. Одна його присутність мене дратує. І ще цей серйозний, беземоційний вираз, такого знайомого мені, обличчя теж...

Перечекавши деяку мить, Мстислав займає місце на скрипучому стільці. Його плече опиняється в декількох сантиметрах від мого. Я відводжу свій погляд, втупившись у протилежну жовту стінку, і намагаюсь повернутись подумки до запиту Сніжанки. Нічого мені ятрити душу, згадуючи минуле. Зараз є інші актуальні речі. Федорченку більше немає місця в моєму серці. Можливо, я його й не припинила кохати, й, вірогідно, ніколи не припиню, втім знову згадувати це все мені не кортить. Моє серце вже нічим не зцілити, а він свій вибір зробив. Тож нічого реставрувати чи, бодай, піднімати руїни, якщо від них не залишилося уцілілих частин.

Але це тільки мої думки. Дехто вважає, як виявляється, інакше.

— Ясміно, — промовляє він моє справжнє ім'я, змушуючи від цього тріпотіти. Я так хотіла цього колись! І так боялась водночас...

— Тобі теж час йти, — тихо відрубую. — І вибач, якщо зіпсувала твої плани. Ти мав би в цей час робити комусь пропозицію... Так дівчата казали...

Мстислав затяжно та гучно вдихає та видихає повітря носом.

— Так, хотів. Але романтика зачекає... Скажи, мала щось белькотіла про форс-мажор. Часом, це не про той випадок, коли...

— ...Яка тобі різниця? Йди, — різко змушую чоловіка замовкнути, помітно нервуючи та блукаючи поглядом коридором. — Твоя наречена, мабуть, жде на тебе. Десь на якійсь секретній квартирі... Ти з нею теж бачишся раз у тиждень?

Нагородивши чоловіка злим натяком на його непристойну натуру, яку він від усіх яро приховує, мене починає ще більше трусити від емоцій. Так багато всього сталося за один день!

— Ясміно, як бачу — ця тема не залишила тебе нечулою.

— Мені начхати на це! І на тебе теж. І взагалі — зараз не до тебе, — жбурляю нищівний погляд на нав'язливого співрозмовника.

Але ж цей хитро-мудрий хімік, хіба легко здається? Він ніколи не здається.

— Можу посперечатись, — промовляє, проявляючи легку усмішку на зухвалому обличчі. — Так — можливо все сталось не так, як мені того хотілось, але, гадаю, корективи внести буде цілком доречно. Тож без романтики, але з наміром...

— ...Про які корективи ти ведеш? Краще вставай та йди звідси, куди хочеш і до кого хочеш.

— Не піду.

— Чому це?

— Бо я той, хто тобі потрібен.

Від таких нахибних слів мені стає нічим дихати. Від обурення. Це що, такий метод приниження? Мстиславу подобається, коли жінки за ним побиваються? А може й всі розмови про весілля були на зло мені й тільки?

— Ти мені взагалі не потрібний. Принаймні тепер. Я не стану на заваді твого щастя. Бажаю благополучного сімейного життя. Я не збираюсь тебе тривожити — не бійся. Я не схиблена й не залежна від чогось або від когось там, — шиплю йому прямо в обличчя, аби довести, що я адекватна жінка й що я не збожеволіла, як він колись припускав.

— Хочеш сказати, що почуття минули?

— Хочу сказати, щоб ти йшов. Негайно.